Розділ «Частина I»

— Ну, ти мене заспокоїв.

— І ти теж співатимеш.

— Ні, на мене, будь ласка, не розраховуй.

— У селі всі співають,— підкреслив він, раптом посерйознішавши.

— Угу.

— Всі.

— Вирішимо хорові проблеми, коли вони виникнуть. Нам ще далеко до села?

— О, зовсім майже не дуже далеко. А знаєш, тепер у нас в селі є вода.

— Що означає «тепер є вода»?

— Ну, тепер в селі є кран.

— Один кран на все село?

— Так, і вода з нього йде цілу годину, з другої до третьої щодня.

— Одну годину?..

— Так. Іноді вона йде півгодини, а іноді зовсім не йде. Тоді ми ліземо в колодязь, одгортаємо ряску, яка там виросла, і вода знову без проблем. А! Дивися, он мій тато.

Поперед нас на прослідку котився високий віз на двох дерев’яних колесах з металевими шинами, якого тягнув світло-коричневий буйвіл із вигнутими рогами. Колеса були вузькі, але високі, вони сягали мені до плечей. Махаючи ногами і покурюючи біді[52], на возі сидів батько Прабакера.

Кишан Манго Харре був менший навіть за свого сина, його сиве волосся і вуса були дуже коротко підстрижені, а живіт круглий. На нім був білий картуз, бавовняна сорочка і доті[53], звичне для касти селян. Іноді це перекладається як «пов’язка», але це не відповідає універсальності вбрання. Його можна обернути робочими шортами або розпустити, і тоді воно стає панталонами, що сягають аж до кісточок. У спеку воно ловить найменший подих вітру, а вночі захищає від прохолоди. Воно невибагливе і практичне. Ганді уславив його на цілий світ, коли їздив до Європи, щоб домогтися незалежності для Індії.

Прабакер покинув багаж і побіг до батька. Той зістрибнув зі свого сідала, і вони обнялися. Усмішку Кишана можна було порівняти з усмішкою його сина — вона займала все його обличчя від вуха до вуха, немовби назавжди завмерла тієї миті, коли його охопив гомеричний регіт. Обидва Харре обернулися до мене, і їхні дві усмішки були настільки разючим видовищем, що я у відповідь зміг лише безпорадно всміхнутися.

— Ліне, це мій тато Кишан Манго Харре. Тату, це містер Лін. Я такий щасливий, такий щасливий, що ви зустрілися!

Ми потиснули одне одному руки. У старшого Харре було таке саме кругле лице і такий самий кирпатий ніс, та якщо Прабакерове обличчя було щире й відкрите, то лице його батька було пооране зморшками й, коли він не всміхався, на ньому лежав глибокий сум. У ньому відчувалася гордість, а також печаль, втома і неспокій. Мені було потрібно багато часу, щоб зрозуміти, що селяни скрізь такі само горді, сумні, зморені й заклопотані, бо все, що в них є,— це земля і збіжжя. Від життя вони не отримують нічого, крім глибокої таємничої втіхи, якою Господь наділяє все, що квітне і росте, щоб допомогти людині подолати страх перед загрозою голоду і нещастя.

— Мій тато дуже успішний чоловік,— гордо заявив Прабакер.