Розділ «Частина I»

Мабуть, це неможливо зрозуміти, проте аж до сьогодні я не усвідомлював всієї непоправності того, що вчинив, і безповоротності того життя, яке я втратив. Коли я брав участь у збройних пограбуваннях, всі мої думки, почуття і дії були оповиті героїновим чадом. Згодом, під час суду і трьох років ув’язнення, наркотичний дурман розвіявся, і я, здається, мусив би усвідомити, що означали ті злочини для мене, для моїх близьких і для тих, кого я грабував зі зброєю в руках. Аж ні, я ні про що не міг думати, окрім самого покарання. Навіть після втечі, коли я ховався і рятувався від переслідування,— навіть тоді у мене не було повного й остаточного розуміння всіх подій і їхніх наслідків, які поклали початок новій історії мого життя.

І лише тієї першої ночі в глухому індійському селі, де наді мною сяяли зорі, тільки тоді, коли груба мозоляста селянська рука заспокійливо торкнулася мого плеча, я нарешті повністю усвідомив, що я зробив і ким я став, і відчув біль, страх і гіркоту від того, що так змарнував своє життя. Моє серце розривалося від сорому й від горя. І тоді я збагнув, як багато в мені невиплаканих сліз і як мало любові. І зрозумів, який я самотній.

Я не міг, не вмів відповісти на цей дружній жест і лежав, не знаючи, що мені робити. Але душа не є продуктом культури. Душа не має національності. Вона не розрізняється ні за кольором, ні за акцентом, ні за способом життя. Вона вічна і єдина. І коли наступає момент icтини і печалі, душу не можна заспокоїти.

Лежачи під зоряним небом, я заплющив очі і поринув у сон. Одна з причин, чому ми так жадаємо любові й так відчайдушно шукаємо її полягає в тому, що любов — єдиний лік від самоти, від сорому і печалі. Але деякі почуття так глибоко заховані в серці, що лише на самоті можна їх осягнути. І тоді відкривається тобі така правда про тебе, що жити з нею можеш, тільки відчуваючи сором. А деякі речі такі сумні, що тільки твоя душа може оплакати їх.

Розділ 6

Прабакерів батько познайомив мене з усім селом, але почуватися там як удома я зміг лише завдяки його матері. Життя її огорнуло моє життя, мов дитину. Доля її, про яку я потроху дізнався від різних людей, зіллялася з багатьма життєвими історіями, у тому числі і з моєю, а її любов, її бажання пізнати мою душу і полюбити мене змінили все моє життя.

Рухмабаї Харре було сорок років, коли я зустрів її вперше; вона була в розквіті сил і користувалася в селі неабиякою повагою. Коли вона стояла поряд з чоловіком, од якого була вища на дві голови, складалося враження, що бог наділив її рисами амазонки. Її темні коси жодного разу за все її життя не підстригалися і в розпущеному вигляді спадали аж до колін. Шкіра її була смагляво-золотава, очі немов бурштин. Білки очей завжди мали рожевий відтінок, тож здавалося, ніби вона тільки щойно плакала чи ось-ось заплаче. Усмішка її, через велику щілину поміж двома передніми зубами, була пустотливою, а лице з гачкуватим носом мало дуже авторитетний вигляд. Прабакер успадкував од неї високе чоло, а вигнуті риски її вилиць були мов гори, з яких уважно дивилися на світ її бурштинові очі. У Рухмабаї був жвавий розум, вона з розумінням і глибоким співчуттям відгукувалася на чуже горе. Вона не брала участі в сварках поміж сусідами і втручалася тільки тоді, коли питали її думку. При цьому її думка була зазвичай істиною в останній інстанції. Вона будила в чоловіках захват і жадання, але її очі і манера триматися не залишали сумнівів, що кожен, хто недооцінить або образить її, пошкодує про це.

Кишан обробляв землю, а Рухмабаї орудувала їхньою скромною господою, підтримуючи високу репутацію сім’ї. Її видали заміж в шістнадцять років. Коли я навчився трохи балакати їхньою мовою, вона розповіла мені, яка розчарована була, вперше побачивши свого нареченого — це було ще до весілля, вона крадькома дивилася на нього з-за фіранки. Він був низький на зріст. Шкіра його була темніша, ніж у неї,— від праці під палючим сонцем вона стала темно-брунатною, мов земля, і це їй не подобалося. Його руки були грубі, мова примітивна, одяг хоч і чистий, але непоказний. І при цьому він був неписьменний, тоді як її тато очолював сільську раду, панчаят, а сама Рухмабаї уміла читати і писати на маратхі й на хінді. Їй здавалося, що Кишан їй не рівня і що вона ніколи не зможе його полюбити.

І тоді Кишан раптом повернув голову і подивився саме туди, де вона ховалася. Він ніяк не міг бачити її, але погляд у нього був такий, ніби він дивився їй просто в очі. А потім він усміхнувся. Вона ніколи не бачила такої щирої і приязної усмішки. Вона мимоволі посміхнулася у відповідь і почулася щасливою. «Все буде добре,— підказувало їй серце.— Все буде добре». Вона зрозуміла, як зрозумів і я, вперше побачивши Прабакера, що людина з такою щиросердою усмішкою ніколи не зробить іншій людині чогось недоброго.

Кишан одвів погляд, і в кімнаті немов стало темніше. Рухмабаї відчула, що самого світла тієї усмішки вже досить, щоб збудити в ній любов до нього. Коли батько сказав, що вона заручена, Рухмабаї не стала заперечувати, а вже за два місяці після заміжжя носила під серцем їхнього першого сина, Прабакера.

Кишанів батько виділив молодим дві ділянки родючої землі, а її тато додав третю. Рухмабаї із самого початку узяла на себе турботу про добробут їхнього маленького сімейного підприємства. Вона вела суворий облік всіх прибутків і витрат, записуючи їх у звичайні шкільні зошити, які у міру їхнього накопичення зв’язувала і зберігала в оцинкованій скрині.

Вона дуже обачно брала участь у громадських справах й ощадливо витрачала кошти, які мала, завдяки чому їхнє господарство не зазнавало великих збитків. До народження третьої дитини вони вже були найзаможнішою родиною в селі. У них було п’ять шматків землі, зайнятих товарними культурами, три дійні буйволиці і три бугаї, дві кози, що також давали молоко, і з десяток курей. На рахунку в банку лежало достатньо грошей, щоб забезпечити пристойним посагом двох дочок.

Коли Прабакеру виповнилося дев’ять років, його послали до Бомбея, де він поселився в нетрищах і навчався водити авто у свого дядька, шофера таксі. Рухмабаї сподівалася на щасливе майбутнє для своєї родини, аж у неї стався викидень, а протягом наступного року ще два. Лікарі сказали, що її матка, напевне, постраждала при народженні третьої дитини, і порадили видалити її. А Рухмабаї було всього двадцять шість років.

У серці її утворилася порожнеча — там, де було місце для недоношених дітей і тих, що могли з’явитися в майбутньому. Два роки вона була невтішна. Навіть чарівна усмішка Кишана, яку він насилу вичавлював зради неї, не діяла. Вона зневірилася і обмежилася доглядом за доньками. Сміх покинув її, печаль запанувала на покинутих полях.

Душа Рухмабаї поволі вмирала, і, можливо, вона так і потонула б у тій тузі, якби не подія, що загрожувала існуванню всього села. У тій місцевості з’явилася озброєна банда, яка збирала данину з сільських жителів. Бандити порубали на шматки чоловіка з сусіднього села і зґвалтували жінку. У селі Сундер вони також убили селянина, що чинив їм опір.

Рухмабаї знала убитого: він був двоюрідним братом Кишана, до того ж одружений з жінкою з рідного села самої Рухмабаї. На похорон прийшли всі без винятку селяни — всі чоловіки, всі жінки, всі діти. Наприкінці церемонії Рухмабаї звернулася до односельців. Коси її були розпатлані, очі світилися гнівом і рішучістю. Вона присоромила тих, хто ладен був платити бандитам, і закликала чинити опір і вбивати їх, якщо це буде потрібно для захисту свого життя і своєї землі. Селяни були вражені пристрасним поривом Рухмабаї, а войовнича промова надихнула їх. Тут-таки був розроблений план дій.

Бандити дізналися, що мешканці села Сундер вирішили чинити їм опір. Почалися погрози, сутички і напади на село, аж стало ясно, що рішучої сутички не минути. Бандити прислали ультиматум: або селяни зберуть до певного дня солідну данину, або їх чекають жахливі наслідки.

Люди озброїлися серпами, сокирами, ножами і палицями. Жінок і дітей евакуювали в сусіднє село. Та чоловіки, що лишилися в селі, були охоплені страхом і невпевненістю. Дехто казав, що краще платити данину, ніж загинути. Родичі убитих соромили боягузів і підбадьорювали бійців.

Прийшла звістка, що до села наближається якийсь натовп. Всі поховалися за барикадами, поспішно спорудженими поміж хатами. Вони вже готові були вступити в сутичку, аж виявилось, що до них прибуло підкріплення. Почувши про війну з бандитами, Прабакер зібрав у нетрищах гурт із півдюжини родичів та друзів і вирушив разом з ними на допомогу родині. Йому було всього п’ятнадцять років, а найстаршому з його друзів — вісімнадцять, але вони жили в одному з найбільш неспокійних районів Бомбея і звикли до вуличних бійок. Серед них був високий вродливий хлопець на ім’я Раджу із зачіскою, як у кінозірки. Він прихопив з собою пістолет, і та зброя відразу ж підбадьорила селян.

Бандити з самовпевненим і зарозумілим виглядом з’явилися в село за годину до заходу сонця. Ватажок почав погрожувати, аж із натовпу вийшов Раджу, стріляючи з пістолета. Тут-таки із-за барикад в бандитів полетіли сокири, ножі, серпи, палиці й каміння. Раджу тим часом підійшов до ватажка і майже впритул вистрілив у нього.