Розділ «Частина I»

Решта членів банди розбіглася, і більше селяни ніколи про них не чули. Труп ватажка вони віднесли на поліційний пост району Джамнер, де одностайно посвідчили, що на них напали бандити, які в запалі битви застрелили одного зі своїх. Ім’я Раджу жодного разу не було згадано. Перемогу над бандитами святкували два дні, після чого Прабакер з друзями повернулися в свої нетрища. За рік паливода Раджу був убитий під час бійки. Ще двох спіткала та сама доля, а один хлопець з їхнього товариства закохався в актрису, убив суперника і був, засуджений на тривалий термін.

Коли я вивчив маратхі настільки, щоб розуміти селян, вони розповіли мені про легендарну битву в усіх подробицях, провели місцями боїв! і навіть розіграли історичні події в особах, причому молоді виконавці сварилися за те, кому з них дістанеться роль Раджу. Доля його товаришів, про яку їм повідав Прабакер під час своїх приїздів у село, також детально переказувалася мені як частина однієї великої саги про звитяги героїв. І у всіх розповідях неодмінно згадувалося з гордістю і любов’ю ім’я Рухмабаї Харре, чия запальна промова під час похорону дала поштовх опору. Це був перший і останній раз, коли вона взяла активну, участь в суспільному житті, і односельці, захоплюючись її хоробрістю і силою духу, понад усе раділи тому, що вона, подолавши своє горе, повернулася до них і стала тією ж сильною, мудрою і життєрадісною жінкою, якою вони її завжди знали. Ніхто в цьому вбогому селі ніколи не сумнівався і не забував, що найбільша їхня цінність — це самі жителі.

Все це відбилося на обличчі Рухмабаї. Коли вона замислено сиділа на самоті, її повні червоні губи були розтулені, немов хотіли поставити запитання, що не мало відповіді. Роздвоєне підборіддя випиналося вперед з викликом і рішучістю. А на лобі між бровами ніколи не зникала складка, неначе в ній зосередився весь її життєвий досвід, який говорив їй, що не буває безхмарного щастя, багатство не дістається дарма, а в житті рано чи пізно наступає період скорботи і смерті.

Мої добрі стосунки з Рухмабаї встановилися першого ж ранку. Спалося мені на матраці з кокосового волокна дуже добре — настільки добре, що коли Рухмабаї незабаром після світанку привела в двір буйволиць для доїння, я й далі собі хропів. Одна з корів, привернута незрозумілим дзижчанням, вирішила дослідити його походження. Прокинувсь я від того, що мене щось душило, і, розплющивши очі, уздрів здоровезного рожевого язика, який намагався ще раз лизнути моє обличчя. Я з переляку повалився з ліжка і відкотився убік.

Рухмабаї не змогла стриматися від сміху, але це був добрий сміх, щирий і доброзичливий. Вона простягнула мені руку, і я, підвівшись з її допомогою, теж засміявся.

— Гаен! — сказала вона.— Індійський буйвіл!

Так почалося наше спілкування: я виступав у ролі учня, що вивчає іноземну мову.

Узявши слоїка, вона схилилася під величезною чорною худобиною з дугастими рогами, щоб надоїти молока. Досвідченим рухом вона спрямувала струмінь у слоїка, і незабаром той наповнився молоком. Витерши вінця краєчком червоної хустки, вона простягнула його мені.

Я народився і виріс в місті з трьохмільйонним населенням. Любов до великих міст допомагала мені вижити в ті довгі роки, коли я ховався; у містах мені було затишно, майже як удома. Я узяв до рук того слоїка, і в мені раптом прокинулася недовіра до села. Молоко було тепле, пахло коровою, і в нім, здавалося мені, щось плавало. Я зволікав, відчуваючи незриму присутність Луї Пастера[55], що зазирає через моє плече у слоїка. «Знаєте, мосьє, на вашому місці я спочатку закип’ятив би його»,— чувся мені його голос.

Декількома великими ковтками я випив те молоко, а з ним щезли і всі мої страхи. Молоко виявилося не таким поганим, як я чекав,— воно було густе, в ньому вчувався дух свіжого сіна. Рухмабаї взяла слоїка і хотіла наповнити його знову, але мої протести переконали її, що мені вже досить.

Потому як ми з Прабакером умилися і почистили зуби, Рухмабаї посадила нас за стіл. На сніданок подавали роті — прісні коржики, що нагадують млинці, які пеклися щодня в змащеному олією казанку на відкритому вогні. Всередину коржика додавали топлене масло з буйволячого молока і велику ложку цукру. Коржик згортали трубочкою, яку насилу можна було обхопити долонею, і їли, запиваючи гарячим солодким чаєм з молоком.

Рухмабаї прискіпливо стежила за тим, щоб ми їли, і тицяла нас пальцем під бік або ляскала по голові, коли ми хотіли зробити паузу і звести дух. Щосили працюючи щелепами, ми нишком кидали погляди на сестер Прабакера, що поралися коло груби, і думали собі, ще бодай оцей коржик уже буде останнім.

Кожен день у тому селі починався зі склянки молока, потім було вмивання і сніданок, що складався з роті та чаю. Після цього я зазвичай приєднувався до чоловіків, які працювали на ланах. Робочий день ділився на дві половини приблизно по три години. У перерві між ними був обід і пообідній сон. Обід приносили в мисках із неіржавіючої сталі. Найчастіше це були ті ж таки роті, приправлена спеціями юшка з чечевиці, манговий чатні[56] і сира цибуля в лаймовому соку, Пообідавши, чоловіки йшли собі шукати прохолодного куточка, де можна було б годинку подрімати. Потім робота поновлювалася з подвоєною силою, поки старший гурту не давав відбій. Всі дружним натовпом поверталися в село, дорогою перекидаючись жартами.

У самому селі для чоловіків роботи було небагато. Приготуванням їжі, прибиранням, пранням та іншими господарськими справами займалися переважно жінки — як правило, молоді, якими керували старші. Жінки працювали приблизно чотири години на день, тож у них залишалося багато часу для спілкування з дітьми. У чоловіків робочий тиждень складався з чотирьох робочих днів по шість годин. Посів і збирання врожаю вимагали, звісно, додаткових зусиль, але в середньому селяни Махараштри проводили за роботою менше часу, ніж городяни.

Проте життя селян було не таке легке, як здавалося на перший погляд. Дехто після роботи на громадському полі гарував удома, намагаючись виростити на кам’янистому ґрунті яку-небудь культуру на продаж — як правило, бавовну. Дощі зазвичай наступали дуже рано або надто пізно. Поля затоплювало, їх нищили шкідники. Жінки не займалися нічим, крім домашніх справ, тож їхні природні таланти поступово згасали. Обдарована дитина, яка в місті могла би повною мірою виявити свої здібності, також не бачила нічого, крім свого села, річки і ланів.

Попри все те, все село цілі дні співало. Якщо велика кількість доброї їжі, спів, сміх і дружні взаємини з сусідами — показники добробуту і щастя, то селяни Махараштри, понад усякий сумнів, перевершували в цьому сільських жителів на Заході. За всі шість місяців, що я провів у селі, я жодного разу не бачив, щоб хтось підняв руку або навіть підвищив голос на сусіда чи приятеля. Всі односельці Прабакера були здоровими і міцними людьми. До старості вони трохи повніли, але товстими назвати їх було не можна; люди середнього віку почувалися чудово, їхні очі яскраво блищали; діти були стрункі, тямущі й веселі.

А головне, селяни жили з упевненістю в завтрашньому дні, чого я не спостерігав ні в одному місті,— ця упевненість виникає, коли земля і люди, що працюють на ній покоління за поколінням, стають одним цілим. Міста — центри постійних і незворотних змін. Символом міського життя служить торохтіння відбійного молотка, що нагадує звук, яким гримуча змія попереджає про напад. Але зміни в селі повторюються з року в рік. Те, що втрачається сьогодні, відновлюється під час річного циклу. Те, що земля віддає цього року, вона віддаватиме і наступного. Все неминуче гине, але потім відроджується знов.

І коли я прожив у селі місяців зо три, ця упевненість передалася і мені, й життя моє відтоді змінилося. Того дня, коли почався сезон мусонних дощів, я купався в річці. Темні хмари, що ось уже декілька тижнів висіли на обрії, тепер заполонили все небо. Повітря було настільки насичене вологою, що після восьми посушливих місяців це просто-таки п’янило людей.

— Плус алла! С’алла гурре! — закричали дітлахи, хапаючи мене за руки.— Ураган наближається! — вони показували на хмари і тягнули мене у бік села.

Перші краплі дощу заскочили нас в дорозі. За декілька секунд вони переросли в зливу, а за декілька хвилин це вже був водоспад. За годину вода лилася з неба суцільним потоком, таким щільним, що дихати надворі можна було, лише затуливши рот долонями і відгородивши ними невеликий повітряний простір.