Розділ «Частина I»

Просяні лани почали перемежатися кукурудзяними полями, ланами збіжжя, і на тих нивах вигулькували нові й нові обличчя, що з подивом дивилися на нас. Якби Прабакер із батьком зловили ведмедя й везли його в село, дивувалися б, мабуть, менше.

— Вони такі щасливі,— сміявся Прабакер.— Ти перша людина із закордону, яка приїхала в наше село за останні двадцять років. Перед тобою тут був тільки якийсь бельгієць, двадцять один рік тому. Він був хорошим хлопцем. А ти дуже, дуже хороший хлопець, Ліне. Люди будуть тебе дуже багато любити. Ти будеш тут такий щасливий, просто не тямитимешся від щастя. От побачиш!

Проте у тих, хто спостерігав за мною, вигляд був швидше стривожений, ніж щасливий. Щоб розвіяти їхні тривоги, я вирішив попрактикуватися в недавно освоєному мною мистецтві похитування головою. Всі відразу ж почали усміхатися, реготати, хилитати головами і послали гінців розповісти односельцям про мартопляса, який поволі наближається до них по дорозі.

Щоб буйволові не закортіло зупинитися на шляху, Прабакерів батько раз у раз лупцював його. Палиця піднімалася і била його по спині гострим цвяхом, що видирав з неї пучки світло-брунатної шерсті.

Віл ніяк не реагував на ці удари і знай собі помалу тягнув воза. А мені було дуже шкода його: з кожним ударом моє співчуття до тварини зростало, і нарешті я не витримав.

— Прабу, скажи батькові, щоб він припинив бити вола.

— Щоб він припинив бити?!

— Так, будь ласка, попроси його, щоб він не бив буйвола.

— Ні, Ліне, це неможливо,— розсміявся Прабакер.

У цей момент палиця з цвяхом знову злетіла в повітря.

— Я кажу серйозно, Прабу. Будь ласка, попроси його.

Черговий удар змусив мене здригнутися. Прабакер неохоче передав моє прохання батькові. Кишан уважно вислухав його і вибухнув нестримним сміхом. Проте побачивши, що син засмучений, він засипав його запитаннями. Той пояснив ситуацію, аж врешті звернувся до мене:

— Ліне, тато питає, чому ти хочеш, щоб він припинив бити буйвола.

— Я не хочу, щоб він завдавав йому болю.

Прабакер засміявся, а коли переклав мої слова батькові, той приєднався до нього. Між нападами сміху вони про щось сперечалися, після чого Прабакер знову обернувся до мене:

— Тато питає, чи правда, що у вашій країні люди їдять корів?

— Так, звісно, але...

— Скільки корів ви їсте?

— Ну... ми не всіх їх з’їдаємо, частину експортуємо в інші країни.

— Скільки?