Просяні лани почали перемежатися кукурудзяними полями, ланами збіжжя, і на тих нивах вигулькували нові й нові обличчя, що з подивом дивилися на нас. Якби Прабакер із батьком зловили ведмедя й везли його в село, дивувалися б, мабуть, менше.
— Вони такі щасливі,— сміявся Прабакер.— Ти перша людина із закордону, яка приїхала в наше село за останні двадцять років. Перед тобою тут був тільки якийсь бельгієць, двадцять один рік тому. Він був хорошим хлопцем. А ти дуже, дуже хороший хлопець, Ліне. Люди будуть тебе дуже багато любити. Ти будеш тут такий щасливий, просто не тямитимешся від щастя. От побачиш!
Проте у тих, хто спостерігав за мною, вигляд був швидше стривожений, ніж щасливий. Щоб розвіяти їхні тривоги, я вирішив попрактикуватися в недавно освоєному мною мистецтві похитування головою. Всі відразу ж почали усміхатися, реготати, хилитати головами і послали гінців розповісти односельцям про мартопляса, який поволі наближається до них по дорозі.
Щоб буйволові не закортіло зупинитися на шляху, Прабакерів батько раз у раз лупцював його. Палиця піднімалася і била його по спині гострим цвяхом, що видирав з неї пучки світло-брунатної шерсті.
Віл ніяк не реагував на ці удари і знай собі помалу тягнув воза. А мені було дуже шкода його: з кожним ударом моє співчуття до тварини зростало, і нарешті я не витримав.
— Прабу, скажи батькові, щоб він припинив бити вола.
— Щоб він припинив бити?!
— Так, будь ласка, попроси його, щоб він не бив буйвола.
— Ні, Ліне, це неможливо,— розсміявся Прабакер.
У цей момент палиця з цвяхом знову злетіла в повітря.
— Я кажу серйозно, Прабу. Будь ласка, попроси його.
Черговий удар змусив мене здригнутися. Прабакер неохоче передав моє прохання батькові. Кишан уважно вислухав його і вибухнув нестримним сміхом. Проте побачивши, що син засмучений, він засипав його запитаннями. Той пояснив ситуацію, аж врешті звернувся до мене:
— Ліне, тато питає, чому ти хочеш, щоб він припинив бити буйвола.
— Я не хочу, щоб він завдавав йому болю.
Прабакер засміявся, а коли переклав мої слова батькові, той приєднався до нього. Між нападами сміху вони про щось сперечалися, після чого Прабакер знову обернувся до мене:
— Тато питає, чи правда, що у вашій країні люди їдять корів?
— Так, звісно, але...
— Скільки корів ви їсте?
— Ну... ми не всіх їх з’їдаємо, частину експортуємо в інші країни.
— Скільки?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шантарам» автора Грегорі Девід Робертс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина I“ на сторінці 60. Приємного читання.