Вони встали, попрощалися з нами і вийшли через арку, але потім Дідьє повернувся і, підійшовши до мене, поклав руку на плече, немов шукаючи опори, і сказав:
— Їдь з ним, Ліне. Їдь із Прабакером у село. Кожне місто на землі зберігає в собі пам’ять про село. Не зрозумівши, чим живе село, ти не зрозумієш і міста. Поїдь туди. Коли повернешся, подивимося, що зробила з тобою Індія. Bonne chance[50]!
І пішов собі, покинувши мене наодинці з Карлою. Коли з нами був Дідьє, в ресторані стояв галас, а зараз раптом настала тиша — чи, можливо, мені так здалося. Я не наважувався заговорити, боявся, що мої слова залунають на всеньку залу.
— Ти полишаєш нас? — виручила мене Карла.
— Розумієш, Прабакер запросив мене в село до його батьків, на його батьківщину, як він сказав.
— І ти поїдеш?
— Так, напевно, поїду. Він відвідує батьків приблизно раз на півроку, так ведеться відтоді, як він влаштувався на роботу в Бомбеї. Але я перший іноземець, якого він запросив із собою.
Вона підморгнула мені; у куточках її рота ховався натяк на усмішку.
— Може, ти й не перший, кого він запросив, але перший, хто настільки звихнувся, що ладен прийняти це запрошення. Втім, це не міняє суті.
— Ти вважаєш, що я звихнувся, якщо їду з ним?
— Зовсім не тому! В усякому разі, якщо ти і звихнувся, то в правильний бік, як і всі ми тут. А де його село?
— Не знаю точно. Десь на півночі штату. Він сказав, що туди треба діставатися потягом, а потім двома автобусами.
— Дідьє має рацію. Тобі треба їхати. Якщо ти хочеш влаштуватися тут, в Бомбеї, тобі треба спочатку пожити якийсь час в селі. Село — це ключ до Індії.
Ми гукнули офіціянта, і за кілька хвилин він приніс банановий йогурт для Карли і чай для мене.
— А скільки часу треба було тобі, Карло, щоб звикнути до Бомбея? Ти тримаєшся так природно, наче ти прожила тут все життя.
— Важко сказати. Бомбей — саме те, що мені потрібне. Я зрозуміла це першого ж дня і першої ж години, коли приїхала сюди. Отже, загалом, і звикати не треба було.
— Цікаво, але я теж відчув щось таке. Вже за годину потому, як наш літак приземлився, у мене з’явилося відчуття, що це місце якраз для мене.
— А повна акліматизація настала після засвоєння мови. Коли мені почали снитися сни на хінді, я зрозуміла, що це моя домівка. І тоді все стало на свої місця.
— І ти й досі так думаєш? Ти збираєшся лишитися тут назавжди?
— Ніщо ніколи не буває назавжди,— відповіла вона поволі з характерною для неї розсудливістю.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шантарам» автора Грегорі Девід Робертс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина I“ на сторінці 47. Приємного читання.