Розділ «Частина I»

Тут прийшла Карла, і ми відразу ж покинули ресторан і попрямували набережною, що проходить від Брами Індії до готелю Будинку радіо. Довгий широкий проспект був порожній. Праворуч від нас за ланцюжком платанів тягнулися готелі й житлові будинки. Подекуди в будинках горіло світло, і у віконній рамі видно було частину інтер’єру: скульптура біля стіни, полиця з книгами, зображення якогось індійського божества, і дві тонкі руки, складені в молитовному заклинанні.

Ліворуч відкривався обшир найбільшої в світі гавані; на темній воді поблискували зірочки сигнальних вогнів декількох сотень суден, що стояли на якорі. А ще далі, на самому горизонті, тремтіло сяйво прожекторів, встановлених на вежах морських нафтових платформ. Місяця на небі не було. Наближалася північ, але повітря було тепле, як і пополудні. Приплив Аравійського моря час від часу жбурляв через невисокий парапет клапті піни.

Я йшов і раз у раз підводив лице до зоряного неба. В ув’язненні ти роками не бачиш, як сходить і заходить сонце, не бачиш нічного неба. Шістнадцять годин на добу, всю другу половину дня і до пізнього ранку ти замкнений у камері. Позбавляючи тебе свободи, у тебе забирають і сонце, і місяць, і зірки. В’язниця хоч і не пекло, проте дуже схожа на нього.

— Знаєш, ти часом аж надто старанно демонструєш своє уміння слухати співрозмовника.

— Що?.. Ох, пробач, я замислився... До речі, щоб не забути: ось гроші, які мені дала Улла.

Карла узяла згорток і запхнула в сумочку, навіть не глянувши на нього.

— Дивна річ... Улла зійшлася з Моденою, щоб звільнитися від іншого чоловіка, який експлуатував її, а тепер стала рабинею Модени. Але вона його любить і соромиться, що їй доводиться ховати від нього частину заробітку.

— Деякі люди можуть бути тільки рабом, або паном.

— Якби тільки «деякі»! — кинула Карла з несподіваною і незрозумілою гіркотою.— Ось ти говорив з Дідьє про свободу, і він запитав тебе «свобода робити що?», а ти відповів «свобода сказати „ні ». Цікаво, але я подумала, що набагато важливіше мати можливість сказати «так».

— До речі, про Дідьє,— недбало сказав я, намагаючись відвернути її від теми, яка була для неї, мабуть, обтяжлива.— Я досить довго розмовляв з ним сьогодні, поки чекав тебе.

— Певне, здебільшого балакав Дідьє.

— Ну, так. Але я залюбки слухав його. У нас із ним ще не було такої цікавої розмови.

— Що він тобі розповів? — гостро запитала Карла.

Її запитання трохи здивувало мене. Можна було подумати, є щось таке, про що Дідьє не повинен був розповідати мені.

— Він розповів мені дещо про відвідувачів «Леопольда» — афганців, іранців і цих... сайників Шіви, чи як там вони називаються, а також про ватажків місцевої мафії.

Карла скептично пирхнула.

— Не варто дуже серйозно ставитися до того, що каже Дідьє, особливо якщо він каже це серйозним тоном. Він часто дуже поверховий. Я одного разу сказала йому, що від нього чуєш тільки недвозначні речі, й хоч як це дивно, ті слова йому сподобалися.

— Мені здавалося, ви з ним друзі,— сказав я, вирішивши, що не варто передавати Карлі того, що Дідьє казав про неї.

— Друзі. Знаєш, іноді я ставлю собі питання: «А чи існує дружба насправді?» Ми знаємо одне одного вже багато років, і навіть жили разом колись. Він тобі про це не розповідав?

— Ні.