Розділ «Серсея»

Несподіване закінчення перетворило лялькову виставу з простої насмішки на державну зраду.

— Йолопи дурноверхі! Лише недоумки поставлять власні голови на дерев’яного дракона. — Вона хвилинку поміркувала. — Надішліть своїх шепотинників на ті вистави. Хай запишуть, хто туди ходить. Якщо трапляться помітні у місті особи, я хочу знати імена.

— Дозволю собі зухвальство спитати: як ви з ними вчините?

— Помітних осіб покарають грішми. Щоб навчити їх суворої науки, але не розорювати ущент, стягнемо з кожного половину статків — заразом і скарбницю поповнимо. Бідарі, що не зможуть заплатити, втратять одне око за те, що бездіяльно спостерігали зраду. Лялькарям — сокира.

— Їх там четверо. Чи не дозволять ваша милість використати двох із них на мої потреби? Жінка була б особливо…

— Я віддала вам Сенелу! — мовила королева невдоволено.

— Прикро казати, але бідна дівчинка зовсім, е-е-е… виснажена.

Серсея не любила згадувати про неї. Дівчина з’явилася на виклик, нічого не підозрюючи — гадала, що подаватиме страви та напої. Навіть коли Кайбурн застібнув на її зап’ястку ланцюга, вона ще нічого не второпала. Від подальших спогадів королеві ставало млосно. «Ті цюпи холодні, як лід. Навіть смолоскипи там тремтять. А у пітьмі верещить бридке створіння…»

— Гаразд, беріть жінку. Беріть двох, якщо така ваша потреба. Та спершу дайте мені імена.

— Слухаю вашу волю, — вклонився Кайбурн і пішов собі.

Знадвору вже сідало сонце. Доркас приготувала купіль. Королева з насолодою занурилася у гарячу воду і заходилася міркувати, що скаже гостям, яки мали з’явитися до вечері. Раптом крізь двері увірвався Хайме і наказав Джоселин та Доркас забиратися геть. Брат виглядав зовсім не бездоганно білим і смердів кіньми. Разом з ним прибув Томен.

— Мила сестро, — почав Хайме, — король вимагає розмови.

Золоті кучері Серсеї плавали у гарячій воді; весь покій затягнуло парою. Щокою королеви стікала крапля поту.

— Томене? — перепитала вона загрозливо м’яким голосом. — Чого ще тобі треба?

Хлопчик знав, що означає такий голос — він зіщулився і відступив на крок.

— Його милість хоче назавтра засідлати свого білого румака, — відповів Хайме. — Вчитися кінного герцю.

Королева сіла у купільниці.

— Ніяких герців не буде.

— Будуть! — випнув нижню губу наперед Томен. — Я мушу виїжджати щодня!

— То й виїжджатимеш! — відповіла королева. — Щойно ми матимемо належного майстра-мечника, щоб наглядав за твоїм навчанням.