Розділ «Серсея»

— Чоловіків. — Це вже було щось. Це обіцяло можливості. — І які ж то чоловіки, прошу пана?

Пан Озмунд здвигнув плечима.

— Співці. Вона шаленіє за співцями, штукарями, оцією блазенською породою. Лицарі теж — із тих, що приходять позалицятися до сестер. Озней каже, що найгірший — пан Таллад. Бовдур не знає навіть, кого собі хоче: Елінору чи Аллу, але хоче відчайдушно. Буває, з’являються близнюки Рожвини. Бобер приносить квіти та плоди, Карась бере до рук лютню. Озней каже: якщо кота душити, то й тоді музика солодша, ніж коли Горас грає та співає. І отой літньоостров’янин завжди під ногами крутиться.

— Джалабар Ксого? — презирливо пирхнула Серсея. — Мабуть, канючить у неї золота і мечів на відвоювання свого спадку.

Під барвистим пір’ям та прикрасами Ксого являв із себе ніщо більше, як високородного жебрака без шеляга грошей. Роберт міг би покласти край його домаганням одним рішучим «ні», але думка про підкорення Літніх островів чомусь знаходила відгук у п’яній голові її чоловіка. Мабуть, при згадці про острови йому ввижалися темношкірі дівки, зовсім голі під накидками з пір’я, з чорними, наче вугілля, сосками. Тому щороку замість «ні» Роберт казав Ксого «може, наступного року». Але той наступний рік ніяк не наставав.

— Не знаю, канючить чи ні, ваша милосте, — відповів пан Озмунд. — Озней каже, він їх навчає мови Літніх островів. Не Озней навчає, а Ксого. Їх — це малу ко… кобилку та її сестер у перших.

— Мабуть, навчає коняку літньої мови, щоб юрбу на базарі розважати, — сухо пожартувала королева. — Перекажіть братові: хай тримає остроги добре змащеними. Скоро я йому знайду спосіб залізти на ту кобилку. Моє слово непорушне.

— Перекажу, ваша милосте. Він дочекатися не може, щоб залізти, майте певність. Бо ж вона з себе таки нічогенька, та вирійська кобилка.

«Він не може дочекатися, щоб залізти на мене, дурню, — подумала королева. — Все, чого йому треба від Маргерії — знайти між її ніг княжий титул.» Озмунд королеві був до смаку, та іноді здавався тупим, наче Роберт. «Хоч би меч його був швидшим за розум. Настане день, коли він може стати в пригоді Томенові.»

Вони саме перетинали тінь від зруйнованої Башти Правиці, коли звідкілясь накотила хвиля бадьорливих вигуків. На тому кінці дворища якийсь зброєносець наскочив верхи на опудало, вправно вдарив по щиті й примусив перечку крутнутися. А гукала йому Маргерія Тирел зі своїми квочками. «Чого вони верещать? Ударів списом ніколи не бачили? Стільки галасу, наче той опецьок турнір виграв.» А тоді королева зненацька второпала, що на румаку гордовито сидить Томен, убраний у визолочені панцирні лати.

Королеві нічого не лишалося, як почепити посмішку і рушити до сина. Досягла вона його саме тоді, коли Лицар Квітів допомагав королю злізати з коня. Малому аж подих відібрало на радощах.

— Бачили? — питав він усіх навколо. — Я зробив саме так, як сказав пан Лорас! Ви бачили, пане Ознею?

— Бачив, — відповів Озней Кіптюг. — Хвацько ви втяли, годі казати.

— Ви вже краще за мене сидите у сідлі! — докинув пан Дермот.

— Я ще й списа зламав! Пане Лорасе, ви чули?

— Наче удар грому! — Біле корзно пана Лораса припинала на плечі троянда з золота і нефриту; вітерець химерно куйовдив його брунатні кучері. — Ви вдарили пречудово, але одного разу недостатньо. Назавтра треба повторити, а тоді вправлятися щодня. Кожен удар повинен лягати прямо і певно, а спис — лежати у руці так, наче з неї виріс.

— Я дуже цього хочу!

— Ви, мій королю, були нездоланні.

Маргерія стала на одне коліно, поцілувала короля у щоку, обійняла його одноруч.

— Бережись, братику! — застерегла вона Лораса. — Гадаю, мій зацний та відважний чоловік за кілька років збиватиме тебе з коня!