Розділ «Серсея»

Того ранку король вередував, відколи підвівся з постелі.

— Я хочу сидіти на Залізному Престолі! — канючив малий. — Ви завжди дозволяли Джофрі на ньому сидіти!

— Джофрі було дванадцять років.

— Але я — король! Цей престол належить мені!

— Хто це тобі таке сказав?

Серсея глибоко видихнула, щоб Доркас ушнурувала її щільніше. То була дебела дівчина, дужіша за Сенелу, хоч і незграбніша.

Томен зачервонівся обличчям.

— Ніхто мені не казав!

— Ніхто? Оце так ти кличеш свою ясновельможну дружину? — Весь цей дитячий бунт відверто смердів Маргерією Тирел. — Якщо ти мені збрешеш, я не матиму вибору, крім послати по Баша і наказати відшмагати його до крові.

Баш був Томеновим хлопчиком для биття, а раніше належав Джофрі.

— Ти цього хочеш?

— Ні, — похмуро буркнув король.

— То хто ж тобі сказав?

Король посовав ногами.

— Пані Маргерія.

Малий добре засвоїв науку не називати її королевою там, де мати могла почути.

— Отак воно краще. Я, Томене, маю нагальні й важливі справи — справи, які тобі у твої роки ще зарано розуміти. Мені не потрібен за спиною малий хлопчак, який з нудьги соватиметься на престолі й кидатиметься дурними запитаннями. Мабуть, Маргерія вважає, що тобі слід сидіти і на зборах моєї малої ради?

— Так, — зізнався Томен. — Вона сказала, що я маю вчитися королювати.

— Коли підростеш — отоді ходитимеш на наради, скільки забажаєш, — мовила Серсея. — Обіцяю, ти швидко знудишся. Роберт зазвичай куняв на всіх засіданнях. — «Коли взагалі давав собі клопіт з’являтися.» — Король віддавав перевагу соколиним та звіриним ловам, а нудну копітку роботу лишав на старого князя Арина. Ти ж пам’ятаєш його, чи не так?