Септрій стояв на острові, що стирчав угору посеред води майже за версту від берега — там, де гирло широкого Тризуба розливалося ще ширше, перш ніж поцілуватися з Крабовою затокою. Навіть з берега було помітно, що септрій квітне добробутом. Схили пагорба вкривали східчасті ниви та городи, внизу виднілася вервечка рибних ставків, нагорі повільно оберталися під легітом з затоки крила млина-вітряка, зроблені з напнутого на дерев’яний кістяк полотна. Брієнна побачила овець, що паслися попід пагорбом, і лелек, що блукали мілкими водами навколо пришибу поромної переправи.
— Солепанва звідси недалечко, просто за водою, — показав септон Мерібальд на північ через затоку. — Брати переправлять нас із вранішнім відпливом. Хоч мені й лячно думати, що ми там знайдемо. То давайте добряче попоїмо гарячого, перш ніж дивитися на тамтешні жахіття. Брати завжди мають для Пса солодку кісточку.
Пес гавкнув і заметляв хвостом.
Вода вже почала спадати, і вельми швидко; мінливе дзеркало, що відділяло острів від берега, меншало на очах, лишаючи по собі широку лискучу грязючну береговину, змережану відпливними ставками, що сяяли під полуденним сонцем, наче золоті монети. Брієнна почухала під потилицею, де її вкусила якась комаха. Волосся вона підняла вгору і заколола; тепер сонце зігрівало їй шкіру.
— Чому острів звуть Упокоєм? — запитав Подрік.
— Тут оселяються розкаяні душі, які шукають спокути за свої гріхи через сумирне споглядання, молитву та мовчазний спокій — так, наче тебе упокоєно навіки. Говорити дозволено лише Старшому Братові та його паламарям — і навіть паламарям лише протягом одного дня з кожних семи.
— Сестри-мовчальниці ніколи не говорять, — мовив Подрік. — Я чув, що й язиків не мають.
Септон Мерібальд посміхнувся.
— Матері лякали доньок цією казкою, ще коли я був твого віку. Та це й тоді не була правда, не є і зараз. Обітниця мовчання — це добровільне стримання себе, це жертва, якою ми доводимо нашу відданість Вишній Седмиці. Німому приймати на себе обітницю мовчання — це те саме, що безногому присягатися більше не танцювати.
Він повів віслюка униз схилом і майнув решті, щоб не відставали.
— Якщо бажаєте нині вночі спати під дахом, то мусите спішитися і перетнути багву разом зі мною. Ми називаємо цей шлях стежкою віри — бо тільки ревні віряни перейдуть на той бік безпечно, а злих і лукавих проковтнуть піски або потоплять припливні води. Маю надію, ніхто з вас не лукавий серцем. І все ж я б на вашому місці обережніше ставив ноги. Йдіть моїми слідами — і опинитеся там, де треба.
Брієнна не змогла не помітити, що стежка віри виявилася досить звивистою. Хоча острів стояв на північний схід від того місця, де вони зійшли з берега, септон Мерібальд не рушив до нього напрямки. Натомість він пішов просто на схід, до глибших вод затоки, що виблискували здалеку блакиттю та сріблом. Між пальцями ніг септона чвакала м’яка бура грязюка; час від часу він зупинявся і мацав ковінькою ґрунт попереду себе. Пес ішов по п’ятах, обнюхував кожну каменюку, мушлю та грудку водоростей; цього разу він не мав охоти ані кидатися уперед, ані блукати навколо.
Брієнна рушила слідом, намагаючись не віддалятися від вервечки відбитків, залишених собакою, віслюком і божим слугою. За нею пішов Подрік, а далі пан Гайл. За півсотні сажнів Мерібальд рвучко повернув на південь, майже спиною до септрію, і пройшов туди ще з півсотні сажнів, провівши маленький загін між двома мілкими відпливними ковтьобинами. Пес пхнув носа до однієї з них і верескнув, ущипнутий крабом. Зчинилася коротка запекла сутичка, з якої пес повернувся ристю, мокрий і заляпаний болотом, але з крабом у зубах.
— Хіба нам не туди? — вигукнув пан Гайл ззаду, тицяючи пальцем у бік септрію. — Чого ми гуляємо манівцями замість іти до острова?
— Зберігайте віру, — мовив септон Мерібальд. — Тримайтеся, не відступайте, і ми всі знайдемо той спочинок, якого шукаємо.
Навколо них мокро блищала береговина, забарвлена у півсотні відтінків. Грязюка була темно-брунатна, здавалася майже чорною; тут і там її мережили латки золотого піску, вгору витикалися сірі та червоні скелі, сплутаними купами лежали чорні й зелені водорості. Лелеки блукали навколо ставків, лишаючи усюди свої відбитки, краби мерехтіли поверхнею мілкої води. Повітря тхнуло сіллю та гниллям, ґрунт засмоктував ноги і не хотів пускати, гучно та вогко зітхаючи. Септон Мерібальд усе повертав і повертав, а потім повертав знову. Його сліди миттєво наповнювалися водою. Коли нарешті земля стала твердішою і почала підніматися під ногами, вони подолали вже щонайменше дві з половиною версти.
Поки мандрівники видиралися гострими каменями, що оточували берег острівця, на них чекало троє чоловіків, одягнених у брунатно-сірі ряси святих братів з широкими рукавами та гостроверхими каптурами. Двоє з них ще й огорнули низ обличчя вовняними шаликами, залишивши на видноті лише очі. Третій звернувся до прибульців.
— Септоне Мерібальде! — покликав він. — Мало не рік минув. Раді вас вітати. І ваших супутників теж.
Пес заметляв хвостом, а Мерібальд струсив грязюку з ніг.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Учта для гайвороння » автора Джордж Р.Р. Мартин на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Брієнна“ на сторінці 1. Приємного читання.