Розділ «Частина III. У Білому місті»

3 серпня великий чиказький банк Лазаруса Сільвермана прогорів. Фірма Бьорнема довго була його клієнтом. Уночі 10 серпня Чарльз Дж. Едді, колишня головна особа збанкрутілої Редінґської залізниці, ставши однією з перших жертв паніки, пішов до Вашингтон-парку на північ від «Мідвею» і там застрелився. Звичайно, він теж зупинився в «Метрополі».

То було третє самогубство в тому готелі за літо. Мер Гаррісон попереджав, що кількість безробітних небезпечно зросла. «Якщо Конгрес не дасть грошей — почнуться такі заколоти, від яких вся країна здригнеться», — сказав він. Через два тижні відбулася сутичка робітників із поліцією перед ратушею. То був дрібний конфлікт, але «Tribune» назвала його заколотом. Кілька днів по тому 25 000 безробітних зібралися в центрі на березі озера й почули, як Семюел Ґомперс, стоячи на вагоні-трибуні № 5, звертається до всіх з такими словами: «Чому багатство країни має лежати в банках і елеваторах, тоді як робітник без роботи й житла тиняється вулицями, тоді як ледарі, які накопичують золото, витрачають його лише на розпусне життя і катаються в гарних екіпажах, з вікон яких дивляться на мирні зібрання й називають їх заколотами?»

Для промисловців і королів торгівлі, які дізналися про промову Ґомперса з недільних ранкових газет, це питання викликало особливе занепокоєння, бо, як видавалося, містило вимогу чогось значно більшого, ніж просто робочих місць. Ґомперс закликав докорінно змінити стосунки між робітниками й тими, хто керує їхньою працею.

Такі небезпечні розмови треба було зупинити за будь-яку ціну.

Прендерґаст

Така перспектива — стати одним із найповажніших чиновників у місті — була надзвичайно цікава й хвилююча. Нарешті Прендерґаст може залишити позаду холодні ранки, брудні вулиці та злих хлопчаків, які його не слухаються й дражнять. Але він уже відчував нетерпіння. Його вже давно мали призначити муніципальним юристом-консультантом.

Одного вечора на першому тижні жовтня Прендерґаст сів на трамвай і поїхав до ратуші подивитися свій майбутній кабінет. Він знайшов якогось службовця і відрекомендувався.

На диво, службовець ще ніколи не чув його імені. Коли Прендерґаст пояснив, що мер Гаррісон збирався зробити його новим муніципальним юристом-консультантом, службовець тільки засміявся.

Прендерґаст наполягав, щоб його провели до чинного консультанта на прізвище Краус. Звичайно, Краус впізнає його прізвище.

Службовець пішов і привів консультанта.

Краус вийшов із кабінету та простягнув Прендерґастові руку. Відрекомендував його іншим працівникам як свого «наступника». Раптом усі заусміхалися.

Спочатку Прендерґаст подумав, що ці усмішки означають, що скоро його призначать, але тепер він побачив, що відбувається дещо інше.

Краус спитав, чи не хоче він одразу посісти його місце.

— Ні, — відповів Прендерґаст. — Я не поспішаю.

Це не було правдою, але це питання приголомшило Прендерґаста. Йому не сподобалася манера, в якій Краус його запитав про це. Зовсім не сподобалася.

До тріумфу

О десятій ранку в понеділок 9 жовтня 1893 року, в запланований Френком Міллетом День Чикаго, білетери на тій брамі виставки, що на Шістдесят третій стрит, неофіційно підрахували ранкові продажі квитків і виявили, що тільки з їхньої брами їх продано 60 000. Працівники з досвіду знали, що зазвичай з їхньої брами стабільно продається приблизно п’ята частина всіх квитків на ярмарок, тож прикинули, що в Джексон-парк увійшло приблизно 300 000 людей за квитками — більше, ніж протягом всього будь-якого іншого дня і недалеко від світового рекорду, встановленого на Паризькій виставці, — 397 000 осіб. А ранок ще ледве почався. Білетери відчували: відбувається щось дивне. Щогодини відвідувачів набігало більше й більше. У деяких будках квитків купувалося так багато, що білетери сиділи мало не по кісточки засипані срібними монетками.

Міллет та інші офіційні особи виставки очікували великої відвідуваності. Чикаго пишалося своїм ярмарком, і всі знали, що за три тижні він назавжди закриється. Щоб забезпечити масовість, мер Гаррісон підписав офіційну прокламацію, в якій закликав усіх підприємців зробити вихідний того дня. Закрилися й суди, і Торгівельна палата. Посприяла й погода. Понеділок був ясний і свіжий — температура повітря не перевищувала сімнадцяти градусів, небо ясніло блакиттю. Усі готелі були повні, навіть переповнені: деякі управителі виявилися змушені наставити ліжок у вестибюлях і коридорах. Компанія Веллінгтона з ресторанного обслуговування, яка працювала з вісьмома ресторанами й сорока закусочними в Джексон-парку, того дня розстаралася: підвезли два вагони картоплі, 357 тисяч літрів пива, 56,7 тисяч літрів морозива, 18,12 тонн м’яса. Кухарі компанії зробили 200 000 бутербродів з шинкою і заварили 400 000 чашок кави.

Але все одно аж такого нашестя відвідувачів ніхто не очікував. Опівдні відповідальний за вхід Горес Такер дав телеграму в штаб-квартиру виставки: «Паризький рекорд розбито на друзки, і люди продовжують приходити». Один лише білетер, Л. Е. Декер, племінник Буффало Білла, який вісім років продавав квитки на його виставу, за свою зміну продав 17 843 квитків — більше за всіх, за що отримав приз від Гореса Такера — коробку сигар. У відділку Колумбівської гвардії всі стільці були зайняті дітьми, які загубилися в юрбі; дев’ятнадцятеро з них там і заночували, а зранку їх забрали батьки. П’ять людей загинуло на ярмарку чи поблизу, зокрема один працівник у процесі готування вечірніх феєрверків і відвідувач, який, виходячи з одного трамвая, потрапив під другий. Одна жінка втратила ступню, коли натовп звалив її з платформи біля поїзда. Джордж Ферріс, який того дня катався на своєму колесі, дивився вниз і дивувався: «Там, унизу, мабуть, мільйон людей!»

Феєрверк розпочався рівно о 20:00. Міллет запланував вигадливу серію вибухових «постановок» — ракети для феєрверку розставлялися на великих металевих пластинах у формі різних портретів і сцен. На першій картині була Велика пожежа 1871 року, зокрема й легендарна корова місіс О’Лірі, яка перекинула горезвісний ліхтар. Ніч сповнилася гуркотом і шипінням. У фіналі піротехніки випустили п’ять тисяч ракет у чорне небо над озером.