Розділ «Частина III. У Білому місті»

А проте істинна кульмінація того дня відбулася після закриття на ніч. Серед тиші, поки в повітрі ще стояв запах пороху від феєрверків, інкасатори під озброєною охороною обійшли всі білетерські будки й зібрали срібло, яке там накопичилося — усього три тонни монет. Гроші було під посиленою охороною підраховано. О 1:45 стала відома точна цифра.

Ферріс майже вгадав. Протягом одного дня за вхід до Джексон-парку заплатило 713 646 людей (лише чотири відсотки — 31 059 з них були діти). Іще 37 380 зайшли за перепустками, тож разом того дня на виставку завітало 751 026 людей — більше, ніж збиралося в мирний час будь-коли та будь-де. «Tribune» стверджувала, що масовішим зібранням у світовій історії була тільки понад п’ятимільйонна армія Ксеркса у V столітті до н. е. Паризький рекорд 397 тисяч було побито.

Славні новини докотилися до «халабуди» Бьорнема, і радісним вигукам, тостам з келихами шампанського й цікавим історіям не було кінця аж до ранку. Проте найкраща новина чекала на всіх наступного дня, коли керівництво Всесвітньої «Колумбівської» виставки, чиї нахваляння не брав на глум хіба що лінивий, вручило чек на 15 мільйонів доларів банку «Illinois Trust and Savings Company», чим повернуло останні борги виставки.

Вітряне місто перемогло.

Тепер Бьорнем і Міллет займалися останніми приготуваннями до великого дня Бьорнема — грандіозної церемонії закриття виставки 30 жовтня, на якій раз і назавжди буде визнано: Бьорнемові дійсно вдався його задум, і його справа завершена — тепер він не має чого додати. На думку Бьорнема, ніщо не здатне буде заплямувати тріумф виставки та його місце в історії архітектури.

Від’їзди

Френк Міллет сподівався, що на закриття прийде ще більше людей, ніж на День Чикаго. Поки Міллет займався плануванням, чимало інших людей, які допомагали Бьорнемові будувати виставку, почали повертатися до звичайного життя.

Чарльз Мак-Кім залишив виставку неохоче. Адже для нього цей ярмарок став тим ясним світлом, яке до пори розвіювало чорні тіні, що згущувалися в його житті. Він залишив Джексон-парк раптово вранці 23 жовтня і пізніше того дня написав до Бьорнема: «Ви знаєте, як я не люблю прощатися, і були готові виявити, що я втечу сьогодні вранці. Сказати, що мені шкода вас усіх залишати, — то висловити хіба що половину моїх почуттів.

Ви подарували мені прекрасний час, і останні дні виставки завжди будуть у моєму серці — так само, як і перші, особливо в тому, що пов’язане з вами особисто. Було б так добре решту нашого фізичного життя бути здатними озиратися на цей час знову й знов, говорити про це знову й знов, і навіть можна не казати, що ви можете покластися на мене в усьому скільки завгодно й коли тільки матимете таку потребу».

Наступного дня Мак-Кім написав своєму паризькому другові про те, що він, Бьорнем і більшість жителів Чикаго доходять спільної думки, що ярмарок був занадто гарним, аби його просто демонтувати після офіційного закриття 30 жовтня, до якого залишилося тільки шість днів: «Дійсно, для всіх зацікавлених людей питанням честі є те, щоб він зник у такий самий чародійний спосіб, у який постав, і що менше триватиме це зникнення, то краще. Заради економії, та й з очевидних причин, ішлося про те, що найкрасивіше було б підірвати будівлі динамітом. Інший план полягає в тому, щоб усе спалити. Оте останнє було б найпростішим і стало б грандіозним видовищем, коли б не небезпека, що палаючі тріски в процесі може віднести в місто, якщо сильний вітер повіє з боку озера».

Ні Мак-Кім, ні Бьорнем не були по-справжньому переконані, що виставку треба спалити. Будівлі, фактично, були сплановані так, що їхні частини як вторсировина мали чималу цінність. Такі розмови про вогонь були радше спробами полегшити біль від того, як бачиш, що прекрасний сон добігає кінця. Ніхто не міг витримати думки, що Біле місто стоятиме порожнім і покинутим. У «Cosmopolitan» писали: «Краще хай би воно зникло раптово, в усій красі та славі, а не поступово руйнувалося й розпадалося. Немає видовища сумнішого, аніж бенкетний зал після учти, коли гості пішли і світло згасло».

Пізніше ці міркування про вогонь здаватимуться пророчими.

Олмстед теж різко обірвав зв’язок. Наприкінці літа завантаженість роботою, а також спека й задуха знову похитнули йому здоров’я й позбавили його сну. У нього в процесі було чимало проектів, головним чином «Білтмор», однак Олмстед відчував, що його кар’єра добігає кінця. Йому вже минув сімдесят один рік. 6 вересня 1893 року він писав своєму другові Фреду Кінґсбері: «Приїхати до тебе я не можу. Мені часто сниться, як я їду нашими улюбленими місцями й зустрічаю тебе та інших, але таких, яких Доля не помилувала. І мушу так-сяк пливти до свого кінця». Олмстед, проте, дозволив собі висловити задоволення, що з ним траплялося нечасто: «Мене дуже тішать мої діти, — пише він Кінґсбері. — Вони — одне з головних у моєму житті; інша головна річ — покращувати краєвид і робити доступною радість від нього. Попри всі ті недуги, які не на жарт мене катують, я б не назвав себе нещасним стариганом».

Луїс Саллівен, який купався в славі й винагородах за Будинок транспорту — особливо за його Золоту браму — знову взявся працювати з Данкмаром Адлером, тільки за інших обставин. Посилення депресії і помилки обох партнерів залишили фірму з дуже малою кількістю замовлень. За весь 1893 рік вони завершили тільки дві будівлі. Саллівен, який до своїх колег завжди ставився суворо, розлютився на одного з молодших архітекторів, коли виявив, що той у вільний час проектує будинки для своїх особистих клієнтів. Саллівен його звільнив.

Той молодший архітектор був Френк Ллойд Райт[58].

Обов’язки десятьох тисяч будівельників також добігли кінця, і всі ті люди пішли у світ без роботи, поповнивши й так незліченні лави безробітних. Коли ярмарок завершився, разом з ними на вулицях Чикаго опинилися десятки тисяч людей. Насувалися осінні холоди, і загроза насильства майже висіла в повітрі. Мер Гаррісон співчував їхній біді й робив усе, що міг. Він найняв тисячі людей прибирати на вулицях і дав розпорядження не зачиняти на ніч поліцейські відділки, щоб безхатченкам було де заночувати. Чиказька газета «Commercial and Financial Chronicle» повідомляла: «Ніколи раніше ще не бувало такої раптової та вражаючої зупинки промисловості». Виробництво чавуну знизилося вдвічі, а нові рейки взагалі практично припинили виробляти. Через зниження попиту на вагони, щоб возити гостей виставки, завод Пуллмена не постраждав, але наприкінці ярмарку Джордж Пуллмен почав скорочувати платню й робітників. Проте він не знизив плату за квартиру в містечку компанії.

Біле місто покликало людей до себе й узяло їх під захисне крило. Чорне місто тепер радо прийняло їх назад — до холодів передзим’я, бруду, голоду й насильства.

Голмс теж відчував, що з Чикаго йому час від’їжджати. Тиск кредиторів і родичів, які розшукували зниклих, став занадто сильним.

Спочатку він підпалив верхній поверх свого «замку». Шкода від вогню була мінімальна, але він зажадав 6000 доларів за страховим полісом, придбаним на ім’я свого вигаданого alter ego — Гайрама С. Кемпбелла. Ф. Дж. Кауві, який проводив розслідування для однієї зі страхових компаній, відчув, що тут не все чисто, і вирішив придивитися уважніше. Хоч чітких доказів підпалу Кауві й не знайшов, але залишився переконаним, що пожежу розпочав Голмс чи хтось із його поплічників. Він порадив страховій компанії гроші видати, але тільки особисто в руки Гайрамові С. Кемпбеллу.

Голмс по гроші сам прийти не міг, адже тепер Кауві знав його в лице. Зазвичай у подібних випадках він просто наймав когось, гримував його «під Кемпбелла» й доручав забрати те, що треба, але останнім часом він ставав дедалі обережнішим. Опікуни Мінні Вільямс прислали довірену особу, такого собі Вільяма Кеппа, щоб той шукав Мінні й захищав її власність. Опікун Анни — превелебний доктор Блек — найняв приватного детектива, і той прийшов до будівлі Голмса. Також продовжували надходити листи від Сіґрандів, Смайтів та інших батьків. Ніхто ще не звинувачував Голмса в нечесності, але нова хвиля запитань і шукачів була потужніша, опосередковано-звинувачувального тону побільшало, нічого подібного ще в Голмса не бувало. Гайрам С. Кемпбелл по свої гроші так і не прибув.