Розділ «Частина III. У Білому місті»

Також було зрозуміло, принаймні Бьорнемові, що саме це для виставки якраз і стане зайвим: адже вони з Міллетом замірилися продовжувати боротьбу за відвідуваність, — така кампанія потребує витрат — а тут дозволу на кожен цент треба просити в трійці новопризначених скупердяїв. Міллет уже запланував усілякі незвичайні події на серпень, зокрема вишуканий бал на «Мідвеї», де офіційні особи виставки — і Бьорнем теж — танцюватимуть з екзотичними дагомейками й алжирськими танцівницями. Те, що комітетові цей бал (та й інші вигадки Міллета) видасться легковажним, не викликало сумнівів. А проте Бьорнем знав, що такі витрати так само життєво важливі, як і на поліцію, прибирання, підтримання газонів і доріжок.

Він боявся, що Комітет з економії скалічить ярмарок раз і назавжди.

Кохання

Сліди пожежі в Холодильному будинку ще були помітні, коли з Сент-Луїса прибула група вчителів разом із молодим репортером. Двадцять чотири педагоги виграли конкурс, що його проводила газета «Saint Louis Republic», і тепер мали право потрапити на виставку за рахунок газети. Разом з усякими друзями й ріднею (загалом сорок людей) вони залізли в розкішний спальний вагон під назвою «Бенарес», наданий залізницею Чикаго — Елтон. Прибули вони на Центральний вокзал Чикаго в понеділок 17 липня о восьмій ранку, і їх одразу повезли екіпажами до готелю «Varsity», розташованого настільки близько до виставки, що з балкона другого поверху вчителі могли бачити оглядове колесо, дах Будинку виробників і вільних мистецтв та позолочену голову «Великої Мері».

Репортер Теодор Драйзер був молодий і вирізнявся демонстративною самовпевненістю, яка привертала увагу молодих жінок. Фліртував він з усіма, але, звичайно, найбільше його вабила та дама, яка найменше ним цікавилася — невеличка, красива та стримана дівчина на ім’я Сара Осборн Вайт, яку попередній залицяльник прозивав «глечиком» за любов до брунатного одягу. Сара була геть не Драйзерового типу: на той час він мав чималий сексуальний досвід і перебував у бурхливому й цілком плотському зв’язку з хазяйкою своєї квартири. Для нього Сара Вайт випромінювала «щось надзвичайно потужне, приховане за великою цнотливістю й дівочою стриманістю».

Драйзер разом з учителями ходив кататися на оглядове колесо, дивитися на виставу Буффало Білла, де полковник Коді особисто привітався з кожною дамою за руку. Драйзер бродив з ними й Будинком виробників і вільних мистецтв, де, за його словами, «можна кружляти цілий рік і не стомитися». На «Мідвеї» Драйзер познайомив з учительками Джеймса Дж. Корбетта. Корбетт був боксером, який переміг Джона Л. Саллівена у великому матчі в вересні 1892 року — цьому бою наступного ранку присвятили цілу шпальту в «Chicago Tribune». Корбетт теж привітався з дамами за руку, хоча одна вчителька не стала з ним знайомитися. Її прізвище було Саллівен.

За кожної можливості Драйзер намагався відокремити Сару Вайт від решти екскурсії, яку називав «сорок з гаком», тільки-от Сара взяла з собою свою сестру Розу, і це ускладнювало ситуацію. Щонайменше один раз Драйзер спробував поцілувати Сару. Та сказала йому не бути «сентиментальним».

Роль спокусника Драйзерові тоді не вдалася, але він сам був спокушений — чарами виставки. Вона занурила його «у сон, від якого я не міг отямитися кілька місяців», як зізнавався Драйзер. Особливо чарівними були пізні вечори, «коли довгі тіні зливаються в одне й зірки починають мерехтіти над озером, зблискувати на ньому, на куполах і палацах Білого міста».

Сара Вайт не йшла йому з голови ще довго після того, як «сорок з гаком» поїхали додому. У Сент-Луїсі він писав їй листи, залицявся до неї, поступово набираючись рішучості стати письменником. Він залишив Сент-Луїс, поїхав працювати редактором у сільській газеті в штаті Мічиган, але виявив, що життя редактора в провінційному містечку не сприяє польоту фантазії. Після ще кількох переїздів він дістався до Піттсбурґа. Він писав Сарі Вайт і приходив до неї в гості щоразу, коли повертався до Сент-Луїса. Він попросив її сісти йому на коліна. Вона відмовилася.

А проте вийти за нього вона погодилася. Драйзер показав її фото своєму товаришу Джону Максвеллу, який працював у газеті «Saint Louis Globe Democrat». Драйзер бачив на тій світлині таємничу жінку, а Максвелл — нудну «училку». Він намагався попередити Драйзера: «Якщо ти одружишся зараз — ще й із такою звичайною і вузьколобою жінкою, та ще й старшою за тебе, — ти пропав».

Для такого чоловіка, як Драйзер, то була добра порада. Але Драйзер її не послухався.

Оглядове колесо стало магнітом для закоханих. Пари просили дозволу одружитися у верхній точці колеса. Лютер Райс ніколи такого не дозволяв, але у двох випадках наречені вже встигли розіслати запрошення, тож він таки згодився.

Попри дедалі більше розкриття романтичного потенціалу колеса, пізно ввечері воно було не дуже популярне. Улюбленою порою був золотий час між п’ятою і шостою вечора.

Голмс, знову вільний і з новими земельними володіннями, привів до себе з ярмарку нову жінку Джорджіану Йоук, з якою він познайомився раніше того самого року в торговельному центрі Шлезінґера й Меєра, де вона працювала продавчинею. Дівчина виросла у Франкліні (штат Індіана) і жила там із батьками до 1891 року, коли вирішила поїхати до нового, ширшого й красивішого життя в Чикаго. На час знайомства з Голмсом вона мала лише двадцять три роки, але її маленький зріст і сонячно-біляве волосся робили її ніби ще молодшою, майже дитиною — однак риси обличчя дівчина мала гострі, а у великих синіх очах читався розум.

Джорджіана ніколи не зустрічала нікого подібного. Він був гарний з себе, вмів добре говорити і, очевидно, мав чималі статки. У нього навіть була якась власність у Європі. Проте дівчині чомусь було його трохи шкода. Він такий самотній — всі родичі померли, крім старої тітоньки, яка мешкає в Африці. Останній дядечко щойно помер і залишив йому чималу спадщину — велику ділянку в Форт-Ворті, штат Техас.

Голмс дарував їй багато подарунків, зокрема Біблію, діамантові сережки й медальйон — «сердечко, — за її словами, — з перлинами».

На виставці він катав її на оглядовому колесі, на гондолі й гуляв із нею темними запашними стежками Лісового острова під делікатним світлом китайських ліхтариків.

Він зробив їй пропозицію. Вона погодилася.

Проте він її попередив, що під час шлюбної церемонії йому треба буде вдатися до іншого імені — Генрі Менсфілд Говард. То було ім’я його покійного дядька, пояснив він. Дядько пишався своїм походженням і відписав Голмсові свій маєток за умови, якщо той повністю візьме собі дядькове ім’я. Голмс був зобов’язаний це зробити на спомин про покійного дядька.

Мер Гаррісон теж не мав сумніву, що закохався, — у жінку з Нового Орлеана на ім’я Енні Говард. Йому було шістдесят вісім, він двічі став удівцем; а їй було двадцять із чимось — із чим саме, ніхто точно не знав, але її вік оцінювали як 21–27 років. Вона була, за одним описом, «дуже повною» і «сповненою життя». Вона приїхала в Чикаго на весь час ярмарку й винаймала будинок у сусідстві з мером. Вона цілі дні проводила на ярмарку, скуповуючи витвори мистецтва.