Розділ «Частина III. У Білому місті»

Він возвеличив дивовижне перетворення Джексон-парку. «Погляньте на нього зараз! Оці будівлі, ця зала, ця мрія поетів багатьох століть, це дерзання самих лише шалених архітекторів». Він сказав слухачам також: «Я сам відродився до життя, — може, тут малося на увазі кохання до міс Говард, — і переконаний: колись я побачу день, коли Чикаго буде найбільшим містом в Америці й третім на земній кулі». На той час мерові було шістдесят вісім, але він проголосив: «Я збираюся прожити більше, ніж півстоліття, і в кінці тієї половини століття Лондон тремтітиме, боячись, що Чикаго його перевершить…»

Поглянувши на мера Омахи, він люб’язно запропонував прийняти Омаху в склад Чикаго.

Потім він змінив тему. «Мені стає зле, коли я дивлюся на цю величну Виставку й думаю, що їй дадуть розсипатися на прах», — промовив він. Він сподівався, що зникнення буде швидким, і процитував нещодавні слова Бьорнема: «“Відпустіть її. Вона має відійти, то відпустіть її. Піднесімо до неї смолоскип і спалімо її”. І я з ним згодний. Якщо ми не зможемо зберегти її ще на рік — то я за смолоскип, і за спалення, і за те, щоб відпустити її в ясне небо до вічного раю».

Прендерґаст уже не витримував. Його візит до кабінету муніципального юриста-консультанта — до свого за правом кабінету — став таким приниженням. Вони взяли його на глум. Осміяли. Але ж Гаррісон обіцяв йому роботу! Як же привернути увагу мера? Жодні поштівки не допомогли. Ніхто йому не писав, ніхто не сприйняв його серйозно.

О другій годині в День американських міст Прендерґаст вийшов із материного дому й пішов до торгівця взуттям на Мівокі-авеню. Купив у того за чотири долари вживаний револьвер. Він знав, що саме ця модель схильна випадково розряджатися від удару чи падіння, тож він зарядив туди лише п’ять куль і виставив барабан на порожнє вічко.

Пізніше цей застережний захід будуть багато обговорювати.

О третій годині, приблизно в той час, коли Гаррісон говорив свою промову, Прендерґаст увійшов у «Юніті-білдинґ» в центрі Чикаго, де розташовувався кабінет губернатора Джона П. Альтґельда.

Прендерґаст зблід і мав дивно збуджений вигляд. Працівникові будівлі його поведінка здалася підозрілою, і він його не впустив.

Прендерґаст повернувся на вулицю.

Майже споночіло, коли Гаррісон залишив Джексон-парк і поїхав на північ холодним задимленим вечором до свого будинку на Ешленд-авеню. Температура повітря того тижня різко впала — вночі вже було близько нуля, небо весь час було затягнуте хмарами. Гаррісон дістався додому о сьомій. Постукав у вікно першого поверху, потім сів вечеряти з двома своїми дітьми — Софі й Престоном. Були в нього й інші діти, але ті вже виросли й жили окремо. На вечерю, звичайно ж, був і кавун.

Посеред вечері, приблизно о пів на восьму, хтось подзвонив у двері. Мері Генсон, покоївка, відчинила й побачила на порозі сухорлявого молодого чоловіка, акуратно поголеного та з коротко стриженим чорним волоссям. Вигляд у нього був хворий. Він хотів бачити мера.

У цьому проханні не було нічого особливого. Вечірні візити незнайомих людей у будинку на Ешленд-авеню траплялися регулярно, адже Гаррісон пишався своєю доступністю для кожного громадянина Чикаго, незалежно від суспільного статусу. Але в сьогоднішнього гостя вигляд був якийсь особливо нещасний, і поводився він химерно. Проте Мері Генсон попросила його зайти за півгодини.

Цей день приніс мерові надзвичайну втіху, а проте і втомив. Він заснув просто за столом. Незадовго до восьмої його син вийшов з їдальні й пішов до кімнати перевдягатися: у нього пізно ввечері було побачення в місті. Софі теж пішла нагору — писати лист. Будинок був затишний і добре освітлений. Мері Генсон та решта прислуги зібралися на кухні, щоб теж повечеряти.

Рівно о восьмій дзвінок знову задзвонив, і знову покоївка відчинила.

На порозі стояв той самий молодий чоловік. Генсон попросила його почекати в залі й пішла гукати мера.

«Була, напевно, восьма, коли я почув якийсь шум, — розповідав син Гаррісона Престон. — Я був вражений — то був такий різкий звук, ніби картина впала». Софі теж почула, почула й крик батька. «Я нічого такого не подумала, — сказала вона, — вирішила, що в задньому коридорі впала якась ширма. А голос батька я сприйняла як позіхання. Він мав звичку дуже гучно позіхати».

Престон вийшов з кімнати й побачив, що в залі щось димить. Поки він спускався, звук двічі повторився. «Останній був чіткий і пронизливий, — говорить Престон. — Я впізнав револьверний постріл». Він прозвучав, «як вибух у люку».

Він помчав до зали й побачив Гаррісона, який лежав горілиць, навколо з’юрмилися слуги, в повітрі висів пороховий дим. Крові було дуже мало.

Престон закричав:

— Батька не поранило, ні?