Розділ «Частина III. У Білому місті»

Мер відповів сам:

— Поранило. Мене застрелили. Я помру.

З вулиці пролунало ще три постріли. Візник раз вистрілив у повітря зі своєї зброї, щоб привернути увагу поліції, а другий раз — у Прендерґаста, той вистрілив у відповідь.

На галас прибіг сусід Вільям Дж. Челмерс, він згорнув своє пальто й поклав Гаррісонові під голову. Гаррісон сказав, що йому влучили в серце, але Челмерс не повірив. Занадто мало крові.

Вони почали сперечатися.

Челмерс запевняв Гаррісона, що тому влучили не в серце.

Гаррісон сердився:

— Я вам кажу: в серце! Це — смерть.

За кілька хвилин його серце зупинилося.

— Він загинув розгніваним, — згадує Челмерс, — на мене, бо я йому не повірив. Навіть смерть він зустрів темпераментно й гордо.

Прендерґаст пішов на сусідню вулицю Деплейнс-стрит у поліцейський відділок і спокійно сказав черговому сержантові О. З. Барберу: «Затримайте мене. Я застрелив мера». Сержант не йняв йому віри, доки Прендерґаст не дав йому свій револьвер, який сильно пахнув пороховим димом. Барбер виявив у його барабані чотири порожні гільзи й одну невідстріляну. Ще одне вічко було порожнє.

Барбер спитав Прендерґаста, чому той стріляв у мера.

— Бо він зрадив мою довіру. Я підтримував його всю кампанію, і він обіцяв призначити мене муніципальним юристом-консультантом. Він не дотримав слова.

Церемонію закриття було скасовано. Не було ні Ювілейного маршу, ні інсценування висадки Колумба, ні промов Гарлоу Гіґінботема, Джорджа Девіса, Берти Палмер; ні вручення, ні величання Бьорнема з Олмстедом; ні «Салюту Колумбії» чи «Старих добрих часів», співаних дружним хором. Закриття натомість перетворилося на поминальну зустріч у Фестивальній залі. Люди заходили, органіст грав поховальний марш Шопена на величезному органі, що стояв у залі. У приміщенні було так холодно, що голова зустрічі дозволив чоловікам не знімати капелюхів.

Превелебний доктор Дж. Г. Барроуз благословив усіх, а потім на прохання офіційних осіб виставки прочитав промову, яку підготував Гіґінботем для церемонії, яка планувалася від початку. Сказане в ній і нині було доречне, особливо один фрагмент: «Ми відвертаємося від найсвітлішої мрії цивілізації і готові до того, що вона розсиплеться на прах, — прочитав Барроуз. — Це неначе смерть любого друга».

Люди повільно виходили в холодний сірий день.

Рівно о 16:45 військовий корабель «Мічиган» дав залп з однієї гармати і стріляв ще двадцять разів, а тим часом тисяча людей ставала під кожен з прапорів виставки. З останнім залпом «Мічигана» великий прапор Будинку адміністрації опустився на землю. Одночасно впали й решта тисяча прапорів, а численні музиканти заграли на сурмах і фаготах у Почесному дворі «Зоряний прапор» і «Америку». Двісті тисяч гостей, багато з яких стояли в сльозах, заспівали.

Ярмарок закінчився.

Шістсот екіпажів кортежу Картера Гаррісона розтяглися на кілька миль. Процесія поволі, тихо рухалася крізь чорне море люду в жалобі. За катафалком, де лежала чорна труна Гаррісона, ішла улюблена коняка покійного — кобила кентуккійської породи, і її стремена були хрест-навхрест перекинуті через порожнє сідло. Повсюди білі прапори, які символізували Біле місто, були приспущені. Тисячі людей прийшли, начепивши значки з написом «Наш Картер», і мовчки дивилися, як екіпаж за екіпажем повз них проїжджають наймогутніші люди міста: Армор, Пуллмен, Шваб, Філд, Мак-Кормік, Ворд.

І Бьорнем.