Розділ «Частина II. Страшна битва»

Мідії «фантазія». Тістечка асорті. Цукерки. Пті-фур.

Фрукти асорті.

Сири:

Рокфор, камамбер.

Кава.

Apollinaris[41].

Коньяк. Лікери. Сигари.

У газетах писали, що був там і Олмстед, але насправді той перебував в Ешвіллі (Північна Кароліна), працював над маєтком Вандербільта. Його відсутність викликала чутки, ніби він не прибув, бо образився, що його не запросили на чільне місце, й тому, що в запрошеннях головними мистецтвами називали тільки живопис, архітектуру та скульптуру, а про ландшафтну архітектуру не йшлося. Хоч і правда те, що Олмстед всю свою кар’єру боровся за визнання ландшафтної архітектури окремою сферою мистецтва, відмовитися від бенкету через образу було не в його характері. Найпростіше пояснення видається найкращим: Олмстед хворів, його робота всюди відставала, він не любив церемоній, а найдужче йому не подобалося далеко їздити, особливо в міжсезоння, коли у вагонах, навіть у найкращих пульманівських, могло бути занадто жарко або занадто холодно. Якби він був присутній, то почув би, як Бьорнем звертається до гостей із такими словами: «Кожному з вас відоме ім’я і геній того, кому належить усіляка симпатія і довіра американських митців, творця вашого парку й багатьох інших міських парків. Він — ваш найкращий учитель і постійний порадник. У найвищому розумінні слова він створив проект виставки. Це — Фредерік Ло Олмстед… Він художник, який створює озера й лісисті видолинки, лужки, береги й пагорби, порослі лісом; схили гір і океанські краєвиди. Він би мав цього вечора стояти там, де стою зараз я».

Це не означало, що Бьорнем мав бажання сісти. Він насолоджувався увагою до своєї особи й захоплено розглядав гравійовану срібну «чашу миру» з вином, з якої відпивав ковток кожен за столом — попри те, що в місті ходили тиф, дифтерія, туберкульоз і пневмонія. Він знав, що похвали всі занадто ранні, але бенкет натякав на більшу славу, якої він заживе, коли виставка скінчиться, звичайно, а тому разі, коли вона відповідатиме найкращим очікуванням світу.

Без сумніву, зроблено було багато. Шість найбільших будівель виставки здіймалися над центральним двором, значно потужніші й помпезніші, ніж будь-хто міг уявити. Позолочена «Статуя Республіки» Деніела Честера Френча, яку прозвали «Велика Мері», стояла посеред басейну, довершена й сяюча. Разом із постаментом Республіка була заввишки майже 34 метри. Ще понад двісті інших будівель, що їх звели корпорації та уряди інших країн, рясніли в просторі навколо. «White Star Line» збудувала милий маленький храм на північно-західному березі лагуни навпроти Лісового острова, сходи від нього спускалися до води. Страхітливі гармати Круппа поставили в павільйоні біля озера на південь від Почесного двору.

«Масштаби всього задуму видаються дедалі більш вражаючими в міру завершення роботи», — писав Мак-Кім до Річарда Ганта. Дещо занадто вражаючими, в’їдливо відзначав він, принаймні в разі Будинку виробників і вільних мистецтв. Його власний Будинок сільського господарства, писав він, «напевно, постраждає від порівняння з велетенським сусідом, розміри якого — 65,5 метра заввишки — поглинуть і нас, і все навколо». Він розповів Ганту, що провів два дні з Бьорнемом, зокрема дві ночі ночував у «халабуді». «Він так само старанно виконує свої обов’язки й має добрий вигляд, і ми всі глибоко йому зобов’язані за його постійну пильність і увагу до наших найменших побажань».

Навіть страйк теслярів на стурбував Бьорнема. Здається, було стільки безробітних теслярів, які не належали до профспілок, які могли зайняти місце відсутніх страйкарів. «У цьому я нічого не боюся», — писав він 6 квітня дружині Марґарет. День був холодний, але «ясний, сонячний і красивий, чудовий день для життя і праці». Робітники прилаштовують «оздоби», писав він. «Учора до лагун пустили багато качок, і вони задоволено плавають і цілком тішаться цим ранком». Олмстед замовив понад вісімсот качок і гусей, сімсот голубів, і заради акцентів певну кількість екзотичних птахів, зокрема чотирьох білих чапель, чотирьох лелек, по парі бурих пеліканів і фламінго. Поки що у воду випустили лише звичайних білих качок. «За два-три дні, — писав Бьорнем, — усі птахи будуть на воді, яка уже починає більше тішити око, ніж рік тому». Погода залишалася чудовою: свіжою, ясною і сухою. У понеділок 10 квітня він написав Марґарет: «Я дуже щасливий».

За кілька днів його настрій змінився. Ходили розмови, що інші профспілки можуть долучитися до страйку теслярів і зупинити всю роботу в Джексон-парку. Раптом з’явилося відчуття, що недостатня готовність виставки ховає в собі небезпеку. Будівництво складів для експонатів у північній частині території ще тільки мало розпочатися. Усюди, хоч куди б глянув Бьорнем, він бачив рейки й тимчасові доріжки, порожні вагони та ящики. Стружка перекотиполем качалася територією. Незавершений вигляд парку розчаровував його, і він дорікав дружині: «Чому ти не пишеш мені щодня? — питав він у вівторок. — Я марно чекаю на твої листи».

Він тримав фотографію Марґарет у своєму кабінеті. Щоразу проходячи повз неї, він брав її в руки й ніжно на неї дивився. Того дня, розповів він їй у листі, він уже поглянув на неї десять разів. Він розраховував на відпочинок після 1 травня, але тепер зрозумів, що напруга триватиме ще довго. «Громадськість сприйматиме роботу як повністю готову, і я був би радий, коли б так і було насправді. Мабуть, у кожного, хто бере участь у перегонах, бувають хвилини напіввідчаю, особливо недалеко від кінця — і не можна їм піддаватися».

Марґарет надіслала йому конюшину з чотирма листочками.

На території виставки була метушня і безлад, але не поруч на п’ятнадцяти акрах, на яких Буффало Білл збирався проводити своє шоу, котре тепер дістало офіційну назву «Дикий Захід Буффало Білла та група бравих вершників з усього світу». Він зміг відкрити своє шоу 3 квітня й одразу заповнив усі вісімнадцять тисяч місць навколо арени. Глядачі заходили крізь браму із зображенням Колумба з одного боку, під написом: «Гроза морів, найперший піонер», а з другого був намальований Буффало Білл і написано: «Гроза прерій, останній піонер».

Арена разом із табором займала 15 акрів. Сотні індіанців, солдатів і працівників спали в наметах. Енні Оуклі завжди створювала навколо свого намету домашній затишок: біля нього розташовувався у вазонах цілий сад: примули, герань і троянди. У її наметі стояла кушетка, лежали шкури пум, аксмінтерський килим[42], крісла-гойдалки й усілякі предмети домашнього побуту. Ну і, звичайно, багата колекція зброї.

Буффало Білл завжди починав свої вистави з пісні «Зоряний прапор» у виконанні ковбойського ансамблю. Потім відбувався «Великий парад»: американські, англійські, французькі, німецькі та російські солдати проїжджали верхи навколо арени. Потім виходила Енні Оуклі й розносила низку надскладних мішеней. Вона несхибно влучала. Також у виставі показували напад індіанців на диліжанс, на дедвудський поштовий фургон, а Буффало Білл разом зі своїми помічниками приходили на допомогу жертвам нападу. (У ранішій версії вистави, яку показували в Лондоні, індіанці нападали на карету, яка везла повз Віндзорський замок чотирьох королів і принца Вельського. За кучера був сам Буффало Білл.) Далі в програмі Коді й сам демонстрував неабияку влучність пострілу: скакав верхи навколо арени й розбивав прострілами з вінчестера скляні кулі, які кидали в повітря асистенти. Кульмінацією вистави був «Напад на хатинку поселенців»: індіанці, які перед тим «убивали» і солдатів, і мирне населення, уже інсценізували напад на хатинку, повну білих поселенців, і зазнавали нищівної поразки від Білла та групи ковбоїв, які хоробро відстрілювалися холостими. Із наближенням сезону Коді замінив цей напад більш драматичною постановкою — «Битвою при Літтл-Біґгорні… з історично бездоганним відтворенням сцени останнього бою Кастера[43]».

Унаслідок виставки сімейне життя полковника Коді похитнулося. Через гастролі він не часто бував у своєму домі в Норт-Платті (штат Небраска), але його відсутність не була головною проблемою. Білл любив жінок, і вони відповідали йому взаємністю. Якось його дружина Луїза (Лулу) приїхала в Чикаго, бажаючи зробити чоловікові приємний сюрприз. Але виявилося, що дружина Білла вже приїхала. На рецепції готелю працівник повідомив, що проведе її в номер «Містера й місіс Коді».

Боячись, що масштабніший страйк поставить під загрозу весь ярмарок, навіть знищить його, Бьорнем розпочав перемовини з теслями та робітниками по металу й домовився встановити мінімальну платню, а за додаткові години платити в півтора раза більше, а за неділі та свята, зокрема й День солідарності трудящих — удвічі. Профспілковики, у свою чергу, підписали угоду працювати до кінця виставки. Очевидне полегшення Бьорнема вказує на те, що його бравада перед тим була лише позірною. «Ти можеш лише уявити собі, я втомився, але лягаю спати щасливим», — писав він до дружини. На міру втоми вказує й плутаний синтаксис, при тому, що зазвичай Бьорнем уважно за ним стежив. «Ми сиділи з раннього вечора до дев’ятої години. Доки не скінчиться виставка, таке випробування, мабуть, не повториться, тож твій образ неймовірно ніжно дивиться на мене зі столу».