Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Ми розраховуємось і встаємо. Не встигаємо ми ще дійти до дверей, як охоронці національного гімну опиняються надворі. Якимось дивом у руках у них з’являються палиці, каміння й кастети. Бешкетники півколом оточують вхід.

Та ось з’являється Бодо. Він відпихає нас убік і разом зі своїми дванадцятьма товаришами виходить наперед.

— Ви чогось хотіли, шмаркачі? — питає він.

Охоронці національного гімну лупають очргма.

— Боягузи! — каже, нарешті, ватажок, що хотів з двадцятьма своїми спільниками напасти на нас трьох. — Ми вас іще десь спіймаємо.

— Безперечно, — погоджується Віллі.— Задля цього ми кілька років сиділи в окопах. Тільки глядіть, щоб вас завжди було в три або в чотири рази більше за нас. Перевага в силі додає патріотам упевненості.

Ми йдемо разом зі спілкою співаків Бодо Головною вулицею. На небі мерехтять зірки. Крамниці яскраво освітлені. Іноді, коли зустрічаєшся з фронтовими товаришами, все це й досі здається чимось дивним, цікавим, прекрасним і незбагненним: і що можна отак гуляти собі, і що ти вільний і живий. Я раптом починаю розуміти, що мав на думці Верні-ке, коли казав про вдячність. Це вдячність не комусь особисто: просто вдячність за те, що тобі на якийсь час пощастило уникнути смерті — тільки на якийсь час, бо ж остаточно уникнути її, звичайно, не може ніхто.

— Вам треба вибрати якусь іншу кав’ярню, — каже Бодо. — Може, нашу? Там не буває таких мавп-ревунів. Ходімо, ми вам покажемо її.

Ми заходимо подивитися на їхню кав’ярню. Внизу тут подають каву, зельтерську воду, пиво й морозиво, а нагорі розташовані приміщення для зібрань. Спілка Бодо — це спілка співаків. Місто тепер кишить різними спілками, кожна має свої приміщення для зібрань, свій статут, свої порядки денні, кожна вважає свою діяльність дуже важливою і надзвичайно поважно ставиться до неї. Спілка Бодо збирається на другому поверсі щочетверга.

— У нас чудовий чоловічий хор на чотири голоси, — каже Бодо. — Тільки перші тенори слабуваті. Смішно, але, мабуть, на війні вбито дуже багато перших тенорів. А в нашої зміни ще тільки ламається голос.

— Ось у Віллі перший тенор, — кажу я.

— Справді? — Бодо зацікавлено дивиться на Віллі.-г- Ану візьми оцю ноту!

Бодо заливається, як дрізд. Віллі наслідує його.

— Добрий матеріал, — каже Бодо. — Ану, цю!

Віллі долає і другу.

— Вступай до нашої спілки! — починає напосідати н^ нього Бодо. — Якщо не сподобається, ти завжди зможеііі вийти.

Віллі трохи маніжиться, але врешті, на наш подив, погоджується. Його відразу ж вибирають скарбником спілки. З цього приводу він замовляє всім подвійну пайку пива й горілки, а крім того — горохову юшку та холодець. Спілка Бодо в політиці дотримується демократичних поглядів, тільки серед перших тенорів один, власник крамниці іграшок, — консерватор, а другий, швець, — співчуває комуністам, але до перших тенорів бути надто вимогливим не можна, бо їх і так мало. Замовивши третю пайку пива й горілки, Віллі розповідає, що знає одну жінку, яка теж може співати тенором і навіть басом. Члени спілки налягають на холодець, проте, видно, сумніваються. Тоді втручаємося ми з Георгом і підтверджуємо, що Рене де ла Тур справді може співати двома голосами. Віллі присягається, що в неї не справжній бас, а природжений тенор. Лунають гучні оплески. Рене відразу ж заочно вибирають спершу членом, а потім і почесним членом спілки. З цього приводу Віллі знов замовляє всім пиво й горілку. Бодо мріє про вставні номери, які буде виконувати загадкове сопрано, і про те, як інші спілки під час співочих свят дурітимуть із заздрощів, думаючи, що спілка Бодо має євнуха. Звичайно, Рене доведеться виступати в чоловічому вбранні, а то їхній хор змушений буде перейти в розряд мішаних.

— Я їй сьогодні ж і скажу, — обіцяє Віллі.— Ото буде реготати! На всіх регістрах!

Нарешті ми з Георгом виходимо з кав’ярні. Віллі стежить із другого поверху за майданом — він як колишній солдат гадає, що охоронці національного гімну влаштували десь засідку. Та їх і близько немає. Ринковий майдан спокійно розкинувся під зоряним небом. Вікна в пивницях навколо відчинені навстіж. З кав’ярні, де ми залишили спілку співаків, лине могутня пісня: «Хто тебе, чудовий лісе, насадив там на вершині?»

— Скажи-но, Георгу, — питаю я, коли ми завертаємо на Гакенштрасе, — ти щасливий?