Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Іди лягай, — кажу я. — Ти бризкаєш потом, як водограй!

— Пітніти корисно! Поглянь на дощ! То пітніє небо. А он там навпроти — шматок життя в розхристаному халаті, з білими зубами, сповнений сміху! Що ми тут робимо? Чому ми не спалахуємо, як фейерверки? Коли б ми хоч раз по-справжньому зрозуміли, що таке життя, ми спалахнули б. Чому я торгую надгробками? Чому я не метеорит? Або не птах гриф, що ширяє над Голлівудом і викрадає з басейнів найвродливіших жінок? Чому ми повинні жити у Верденбрюці й зчиняти бійки в кав’ярні «Централь», замість лаштувати караван у Тімбукту і з носіями кольору червоного дерева вирушати у безкраї простори африканського сходу? Чому ми не тримаємо бордель у Йокогамі? Кажи! Мені необхідно знати це зараз же! Чому ми не плаваємо наввипередки з пурпуровими рибинками рожевими таїтянськими вечорами? Кажи!

Він бере пляшку хлібної горілки.

— Стривай, — озиваюсь я. — Є ще вино. Я його миттю підігрію на спиртівці. Ніякої горілки ти тепер не питимеш! У тебе гарячка! Треба пити підігріте червоне вино з прянощами Індії та Зондських островів!

— Гаразд! Грій. Але чому ми самі не на островах Надії і не спимо з жінками, які пахнуть корицею і очі в яких стають білими, коли ми їх запліднюємо під Південним хрестом і вони кричать, мов папуги й тигри? Кажи!

В сутінках контори синє полум’я спиртівки блимає, як голубий вогник пригод. Дощ шумить, як море.

— Ми пливемо, капітане, — кажу я і добре ковтаю горілки, щоб наздогнати Георга. — Каравела саме поминає Санта-Крус, Лісабон і Золотий Берег. Рабині араба Мухаммеда бен Гассана бен Вацека визирають зі своїх кают і махають нам руками. Ось ваш кальян!

Я даю Георгові сигару з коробки, яку ми тримаємо для своїх найкращих агентів. Він запалює її і пускає в повітря

бездоганно рівні кільця диму. На його піжамі проступають темні плями поту.

— Ми пливемо, — каже він. — Але чому ми ще не там?

— Ми там. Люди завжди і всюди там. Час — це омана. Ось у чому полягає таємниця життя. Ми тільки не знаємо цього. І завжди намагаємось кудись прибути.

— А чому ми не знаємо цього? — питає Георг.

— Час, простір і закон причинності — це покривало Майї, що заважає нам бачити безмежну далину.

— Чому?

— Це ті бичі, з допомогою яких бог не дає нам зрівнятися з ним. Цими бичами він проганяє нас крізь ліс ілюзій і через трагедію дуалізму.

— Якого дуалізму?

— Дуалізму людського «я» і світу. Буття і життя. Об’єкт і суб’єкт уже не складають собою єдності. А наслідок — народження і смерть. Ланцюг гримить. Хто розірве його, той розірве й коло народження і смерті. Спробуймо, раббі Кролю!

Вино парує. Воно пахне гвоздикою й цитриною. Я додаю до нього цукру, і ми п’ємо. По той бік бухти, з каюти рабовласницького судна, що належить Мухаммедові бен Гассану бен Юсуфові бен Вацеку, нам аплодують. Ми вклоняємось і ставимо чарки на стіл.

— Виходить, ми безсмертні? — гостро й нетерпляче питає Георг.

— Тільки гіпотетично, — відповідаю я. — В теорії, бо «безсмертний» — антитеза до «смертний», отже, це вже половина дуалізму. Тільки як цілком спадає покривало Майї, дуалізм летить під три чорти. Тоді стаєш самим собою, а не суб’єктом і об’єктом, — вони зливаються в одне, і всі запитання відпадають.