Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Цього не досить!

— А що ще?

— Ми є, і годі.

— Знову ж таки частина пари: ти є, тебе немає. Однаково дуалізм, капітане! Нам треба якось вийти з нього!

— Як? Не встигнеш розтулити рота, як уже заплутався в якійсь іншій парі понять. Так далі тривати не може! Чи ми повинні оніміти?

— Це було б протилежністю до «не оніміти».

— Прокляття! Знов пастка. Що ж робити, штурмане?

Я мовчки підіймаю чарку. У вині спалахують червоні відблиски. Я показую на струмені дощу і беру з-поміж взірців каменів шматок граніту. Потім показую на Лізу, на відблиск у чарці — найскороминущіше в світі, на граніт — найстійкіше в світі, відсовую чарку й камінь убік і заплющую очі. По спині в мене раптом пробігають мурашки. Може, ми несвідомо напали на слід? Може, ми, п’яні, знайшли якийсь магічний ключ? Де раптом ділася кімната? Полинула у всесвіт? Де наша планета? Може, вже поминає Плеяди? А де червоний відблиск серця? Може, став Полярною зіркою, віссю і центром водночас?

Бурхливі оплески з того боку вулиці. Я розплющую очі. Якусь мить я не відчуваю перспективи. Все пласке й округле, далеке й близьке водночас і не має назви. Потім усе Еихором повертається на своє місце, завмирає і знов стає тим, чим воно є згідно зі своєю назвою. Коли вже таке було? А було колись! Я звідкись про це знаю, але ніяк не пригадаю звідки.

Ліза вимахує пляшкою шоколадного лікеру. Тієї миті на дверях дзеленькає дзвінок. Ми квапливо даємо Лізі знак і зачиняємо вікно. Перш ніж Георг устигає зникнути, відчиняються двері і входить Ліберман, грабар міського кладовища, міцний вісімдесятирічний дідуган. Він кидає погляд на спиртівку, глінтвейн та Георгову піжаму й хрипить.

— День народження?

— Грип, — відповідає Георг.

— Вітаю!

— З чим тут вітати?

— Грип сприяє нашій справі. Я бачу по кладовищі, Набагато більше покійників.

— Пане Лібермане, — кажу я грабареві, якого у вісімдесят років ніякий грип не бере, — ми говоримо не про спра* ву. В пана Кроля важкий приступ космічного грипу, з яким ми оце героїчно змагаємося. Вам теж дати чарку ліків?

— Я п’ю лише горілку. А від вина тільки тверезішаю.

— Ми маємо й горілку.

Я наливаю йому повну чарку. Він надпиває її, потім бере свій наплечник і витягає з нього чотири форелі, загорнуті У великі зелені листки. Пахне річкою, дощем і рибою.

— Подарунок, — каже Ліберман.