Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Георг Кроль скидає капелюха перед чимось невидимим у темряві.

— Спитай про щось інше! — каже він. — Доки можна сидіти на вістрі голки?

XI

З неба ллє дощ. А з саду хвилями напливає туман. Літо захлинулося в потоках води, стало холодно, і долар коштує сто двадцять тисяч марок. Зі страхітливим гуркотом відвалюється частина ринви на даху, і вода перед нашим вікном ллється сірою скляною стіною. Я продаю двох порцелянових ангелів і вінок із безсмертників якійсь тендітній жінці: в неї померло від грипу двоє дітей. У сусідній кімнаті лежить Георг і кашляє. В нього також грип, але я дав йому випити чашку глінтвейну. Довкола нього валяється з десяток журналів, і він користується нагодою, щоб довідатись про останні одруження, розлучення і скандали у вищому світі — в Каннах, Берліні, Лондоні та Парижі. Заходить Генріх Кроль, як завжди, в смугастих штанах з велосипедними защіпками й підібраному до них темному дощовикові.

— Вам не важко буде записати кілька замовлень? — питає він з незрівнянним сарказмом.

— Анітрохи. Шкварте.

Він перераховує кілька надгробків з червоного сієніту, мармурову плиту, кілька огорож — нічого особливого, будні смерті. Потім якусь мить нерішуче переступає з ноги на ногу, гріє зад біля холодної груби, роздивляється на взірці каменів, які вже двадцять років лежать на полицях у конторі, і нарешті бовкає:

— Коли ви й далі будете ставати мені на дорозі, то я не здивуюсь, якщо ми швидко збанкрутуємо!

Я не відповідаю, щоб подратувати його.

— Саме так, збанкрутуємо! — пояснює Генріх. — Я знаю, що кажу!

— Справді? — Я лагідно дивлюся на нього. — То чого ж ви виправдовуєтесь? Вам і так усі вірять.

— Виправдовуюсь? Мені не треба виправдовуватись! Але те, що сталося у Вюстрінгені…

— А що, може, знайшли вбивців столяра?

— Убивців? А нам яке діло? І до чого тут убивство? Просто нещасний випадок. Той йолоп сам був у всьому винен! Я маю на увазі інше. Як ви повелися зі старостою

Дебелінгом? А до всього ще й запропонували вдові столяра безкоштовний надгробок!

Я обертаюся до вікна й дивлюся на дощ. Генріх Кроль належить до тих людей, які ніколи не мають сумніву, що їхні погляди правильні,— від цього вони стають не тільки нудні, але й небезпечні. З них і складається та тупоголова маса в нашій любій вітчизні, яку завжди можна знов і знов гнати на війну. їх ніщо не може навчити, вони народилися виструнченими по команді й пишаються, коли можуть так померти. Я не знаю, чи в інших країнах є люди цього типу, та якщо й є, то напевне не стільки.

За хвилину я знов чую голос цього дурня. Виявляється, він довго розмовляв зі старостою і все владнав. За це ми маємо дякувати тільки йому. Тепер ми знов можемо постачати надгробки у Вюстрінген.

— І що ж ми тепер повинні робити? — питаю я. — Молитися на вас?

Генріх люто позирає на мене.

— Бережіться, щоб ви не зайшли надто далеко!