Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Крізь натовп проштовхується чоловік років тридцяти.

— Ви не поважаєте національного гімну?

— Не в кав'ярні й не тоді, коли ним хочуть спровокувати бійку, — відповідає Георг. — А тепер дайте нам спокій зі своїми дурницями.

— Дурницями? Ви звете священні почуття німця дурницями? Це вам так не минеться! Де ви були під час війни, шкурнику?

— На жаль, в окопах.

— Так кожен може сказати! Доведіть це!

Віллі підводиться. Він просто велетень. Музика саме замовкає.

— Довести? — питає Віллі.— Ось! — Він повертається до чоловіка задом, ледь підіймає ногу, і в залі лунає немов постріл з гармати середнього калібру. — Це все, — докінчує він, — чого я навчився в армії. Раніше манери в мене були пристойніші.

Ватажок зграї мимохіть відскакує.

— Ви, здається, назвали нас боягузами? — питає Віллі, посміхаючись. — А самі наче злякалися!

Підходить господар із трьома кремезними офіціантами.

— Спокійно, панове, дуже прошу вас! Жодних сутичок у кав'ярні.

Оркестр грає «Дівчину зі Шварцвальда». Охоронці національного гімну, бурмочучи погрози, відступають. Можливо, на вулиці вони спробують напасти на нас. Ми оцінюємо становище: їх близько двадцяти і сидять вони поблизу дверей. Нам, мабуть, доведеться скрутно.

Але раптом з’являється несподівана допомога. До нашого столика підходить дуже худий, низенький чоловік. Це Бодо Ледергозе, торговець шкірою і старим залізом. Ми разом сиділи у Франції в окопах.

— Хлопці,— каже він, — я бачив, що сталося. Я тут зі своєю спілкою співаків. Он там, за колоною. Нас понад десяток. Ми допоможемо вам, якщо ті мармизи чіплятимуться. Домовились?

— Домовились, Бодо! Тебе нам сам бог послав.

— Не думаю. Але тут не місце для розважних людей. Ми зайшли сюди тільки випити по кухлю пива. На жаль, такого доброго пива, як тут, немає більше ніде в цілому місті, А от господар кав'ярні — безхарактерне гузно.

Я вважаю, що Бодо надто загнув, вимагаючи, щоб у такої примітивної частини людського тіла був ще й характер; та саме тому в цій вимозі є щось величне. В прогнилі часи треба вимагати неможливого.

— Ми скоро йдемо звідси, — каже Бодо, — а ви?

— Ми також.