Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

I

У контору фірми надмогильних пам’ятників «Генріх Кроль і сини» зазирає сонце. Минає квітень 1923 року, і наші справи йдуть добре. Весна нас не підвела, ми жваво торгуємо, правда, собі на збиток, але що вдієш — смерть невблаганна, від неї не втечеш, а людська скорбота потребує надгробків: з пісковику, з мармуру, а коли почуття провини чи спадщина великі — навіть з коштовного чорного шведського граніту, полірованого з усіх боків. Осінь і весна — найсприятливіший час для торгівлі предметами скорботи: тоді людей помирає більше, ніж улітку і взимку; восени — тому, що сили засинають, а весною — тому, що вони прокидаються і спалюють тіло, як надто товстий гніт надто тонку свічку. Так принаймні каже наш найзаповзятливіший агент Ліберман, грабар з міського кладовища, а кому ж про це знати, як не йому? Ліберманові вісімдесят років, він поховав понад десять тисяч покійників, за комісійні від продажу надгробків купив собі над річкою будиночок із садком та сажалкою для форелі, і професія зробила його гірким п’яницею. Єдине, що він ненавидить, — це міський крематорій, бо то нечесний конкурент. Ми теж не любимо його, адже на урнах нічого не заробиш.

Я дивлюся на годинник. Незабаром обід, а сьогодні субота, тому пора кінчати. Я закриваю друкарську машинку, відношу за ширму ротатор «Престо», відсовую вбік взірці каменів і виймаю з фіксажу фотографії пам’ятників полеглим на війні та художніх надмогильних прикрас. Я не лише завідувач реклами, художник і бухгалтер фірми, але й уже понад рік — єдиний службовець контори, хоч це зовсім не мій фах.

Я з насолодою дістаю з шухляди чорну бразільську сигару. Її дав мені вранці комівояжер вюртемберзького заводу металевих виробів з надією потім накинути нам партію бронзових вінків; отже, сигара добра. Я шукаю сірники, але, як майже завжди, їх немає під рукою. На щастя, в грубі ще жевріє вугілля. Я скручую десятимаркову банкноту і припалюю з груби сигару. Власне, в кінці квітня вже немає потреби опалювати приміщення — це просто комерційна вигадка мого хазяїна Георга Кроля. Він вважає, що коли людям, яких спіткало горе, доводиться платити гроші, то в теплій кімнаті вони роблять це охочіше, ніж у холодній. Скорбота вже й так заморожує душу, а коли в покупця ще й мерзнуть ноги, то годі думати про те, що візьмеш із нього добрі гроші. У теплі все відтає, навіть гаманець. Тому наша контора завжди добре натоплена, і нашим агентам якнайсуворіше наказано ніколи не вкладати угод на кладовищі, в холодну погоду або в дощ, а тільки в теплій кімнаті і, коли є змога, на ситий шлунок. Скорбота, холод і голод — погані партнери в торгівлі.

Я шпурляю в грубу недопалену банкноту і встаю. Тієї миті я чую, як у будинку навпроти відчиняється вікно. Мені не треба виглядати, аби дізнатися, що там таке. Я обережно нахиляюся над столом, ніби хочу щось зробити біля машинки, і крадькома зазираю в маленьке люстерко, поставлене так, щоб можна було стежити за вікном. Це, як завжди, Ліза — дружина різника Вацека. Вона щойно встала і тепер позіхає та потягується гола біля вікна. Вулиця старовинна, вузька, і нам добре видно Лізу, а їй — нас. Ліза тому й стоїть там, що знає про це. Раптом вона розтягує свій великий рот у посмішці й показує на люстерко, яке помітили її яструбині очі. Сердитий, що спіймався на гарячому, я вдаю, немов нічого не бачу, і, пустивши хмарку диму, відходжу від вікна. За хвилину я знов повертаюсь. Ліза глузливо посміхається. Я виглядаю у вікно, але не дивлюсь на неї, а вдаю, ніби киваю комусь на вулиці. Для більшої переконливості я ще й посилаю рукою поцілунок.

Ліза клює на це. їй кортить дізнатися, хто там, і вона вихиляється з вікна. Проте вулиця порожня. Тепер уже всміхаюся я. Ліза сердито тикає себе пальцем у лоб і зникає в кімнаті.

Власне, я й сам не знаю, навіщо влаштовую цю комедію. Ліза — як то кажуть, розкішна жінка, і я знаю чимало людей, які охоче заплатили б кілька мільйонів, щоб кожного ранку бачити таке видовище. Я теж залюбки дивлюся на неї, але мене дратує, що ця ледача жаба, яка тільки опівдні виповзає з ліжка, так безсоромно впевнена в своїх чарах, їй ніколи й на думку не спаде, що не кожен так відразу й захоче переспати з нею. А втім, їй це зовсім байдуже. Вона стоїть собі коло вікна з чорною, коротко підстриженою гривою й зухвало задертим носом, водячи білими, ніби з першокласного каррарського мармуру, грудьми, як нянька іграшкою перед немовлям. Якби в неї були під руками дві повітряні кулі, вона залюбки бавилася б ними. А оскільки вона гола, то бавиться своїми грудьми. їй однаково. Ліза просто радіє, що живе, що чоловіки гинуть за нею. Потім вона забуває про це й жадібно накидається на сніданок. А різник Вацек тим часом забиває десь старі виснажені візницькі шкапи.

Ліза з’являється знов. Вона приліпила собі вуса і страшенно задоволена своєю витівкою. Вона вітається по-військовому, і я вже вирішую, що в Лізи вистачило безсоромності виставити себе напоказ нашому старому сусідові, відставному фельдфебелеві Кнопфу, та потім згадую, що єдине вікно у Кнопфовій спальні виходить на подвір’я. А Ліза досить хитра і знає, що з сусідніх будинків її не видно.

Раптом, ніби десь прорвалася звукова перепона, задзвонили дзвони на Маріїнській церкві. Церква стоїть у кінці вулиці, й удари гримлять, наче падають до кімнати просто з неба. Тієї миті я помічаю, як повз друге наше вікно, що виходить на подвір’я, пропливає, мов якась примарна диня, лисина мого хазяїна. Ліза робить непристойний жест і зачиняє вікно. Щоденну спокусу святого Антонія ще раз подолано.

Георгові Кролю рівно сорок років, але голова в нього вже блищить, як куля на кегельбані в літньому ресторані Боля. Вона блищить, відколи я знаю Кроля, а знаю я його понад п’ять років. Вона так блищить, що в окопах, де ми разом сиділи, бо служили в одному полку, видали спеціальний наказ, щоб Георг, хоч би на фронті було найтихіше, не скидав сталевої каски, — навіть найсумирнішому ворожому солдатові кортіло вистрілити в його лисину, щоб переконатися, чи то, бува, не величезна більярдна куля.

Я стаю струнко і рапортую:

— Штаб-квартира фірми «Кроль і сини»! Стежимо за ворогом. Підозрілий рух військових частин у районі різника Вацека.

— Ага, — киває Георг. — Ліза робить ранкову гімнастику. Вільно, єфрейторе Бодмере! Чому ви не носите зранку шори, як кінь литавриста кавалерійського оркестру, щоб зберегти свою доброчесність? Хіба ви не знаєте трьох найцінніших речей у житті?

— Як же мені їх знати, пане верховний прокуроре, коли я ще й самого життя не бачив?

— Доброчесність, наївність і молодість, — проголошує Георг. — Хто раз утратив їх, то вже назавжди. А що може бути безнадійніше за досвід, старість і холодний розум?

— Бідність, хвороба й самотність, — заперечую я і стаю вільно.

— Це просто інші назви досвіду, старості й розуму, що збився на манівці.

Георг виймає в мене з рота сигару, якусь мить розглядає її і визначає, як колекціонер метелика:

— Здобич із заводу металевих виробів.