Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Так, чому? — каже Верніке. — Я часто сам собі ставлю таке запитання. Чому оперують хворого, коли відомо, що операція йому не допоможе? Хочете скласти список цих «чому»? Він вийде довгий. І одне з цих «чому» буде таке: чому ви не доп'єте свого вина й не стулите нарешті пельку? Чому ви милуєтесь не ніччю, а своїм недозрілим розумом? Чому ви розводитесь про життя, замість того щоб його відчувати?

Він встає і потягається.

— Мені ще треба обійти замкнених. Хочете піти зі мною?

— Хочу.

— Накиньте білий халат. Я поведу вас в особливе відділення. Після цього ви або блюватимете, або питимете своє вино з глибокою вдячністю.

— Пляшка вже порожня.

— В мене в комірчині є ще одна. Може, вона нам знадобиться. Знаєте, що дивно? Те, що ви, як на свої двадцять п’ять років, набачилися вже багато смерті, лиха й людського ідіотизму — і все-таки нічого не навчилися, ставите такі дурні запитання, що дурніших і не придумаєш. Але, мабуть, так уже ведеться на світі — коли ми, нарешті, справді чогось навчимося, то вже надто старі, щоб скористатись зі своєї науки. І так триває далі, приплив за припливом, покоління за поколінням. Жодне нічогісінько не вчиться від попереднього. Ходімо!

Ми сидимо в кав’ярні «Централь» — Георг, Віллі і я. Мені не хотілось сьогодні залишатися вдома самому. Верніке показав мені відділення будинку для божевільних, у якому я ще не був, — палати для жертв війни. Там тримають поранених у голову, засипаних на фронті землею, людей із зруйнованою психікою. В лагідному сяйві літнього вечора, серед співу соловейків це відділення здавалося якимось похмурим бліндажем. Війна, про яку скрізь уже майже забули, тут триває далі. У вухах цих нещасних усе ще лунає виття снарядів, у їхніх очах, як п ять років тому, світиться жах, багнети раз у раз пронизують їхні животи, танки безжально підминають під себе поранених, що заходяться від крику, розплескують їх, як камбалу, гуркіт бою, вибухи гранат, тріск черепів, свист мін, хрипіння засипаних у бліндажах — усе тут збереглося, ніби з допомогою якоїсь страшної чорної магії, і безмовно бушує в цьому флігелі, оточеному трояндами й чарами літа. Тут дають накази і скоряються уявним командам, ліжка — це окопи й бліндажі, людей раз по раз засипає, і їх відкопують, убивають і душать, вони вмирають і задихаються, палатами тече газ, і, корчачись зі страху, люди ревуть, плазують, хриплять і ридають або, зненацька зіщулившись у клубочок, намагаються стати якнайменшими, забиваються в куток і туляться до стіни, сховавши обличчя…

— Встати! — гаркають раптом у нас за спиною кілька юнацьких голосів.

Дехто з відвідувачів схоплюється з-за столиків і стає струнко. Оркестр кав’ярні виконує «Німеччина, Німеччина понад усе». За сьогоднішній вечір це вже вчетверте. І не тому, що оркестр чи господар кав’ярні охоплені націоналістичним запалом. Усе через кількох юних розбишак, які надто багато про себе думають. Щопівгодини один із них підходить до оркестру й замовляє національний гімн із таким виглядом, ніби йде в наступ. Оркестр не насмілюється відмовити, і тому замість увертюри з «Поета й селянина» звучить пісня про Німеччину.

— Встати! — лунає тоді з усіх боків, бо під час виконання національного гімну належить стояти, особливо після того, як з його допомогою було вбито два мільйони німців, програно війну й викликано інфляцію.

— Встати! — гукає мені шмаркач, якому немає ще сімнадцяти років, а на кінець війни не було й дванадцяти.

— Поцілуй мене в… — відповідаю я, — але спершу витри носа.

— Більшовик! — реве хлопець, хоч сам ще напевне не знає як слід, що це слово означає.— Тут є більшовики! — кричить він до своєї зграї.

Розбишаки хочуть улаштувати бійку. Вони знов і знов замовляють гімн, і щоразу частина відвідувачів не встає: надто ця комедія безглузда. Тоді до них кидаються крикуни з палючими очима й намагаються зчинити сварку. В залі сидить кілька відставних офіцерів; вони диригують усім цим і почувають себе патріотами.

Біля нашого столика зібралось уже з десяток розбишак.

— Встати! А то буде вам непереливки!

— Як саме? — питає Віллі.

— Ось побачите як! Боягузи! Зрадники! Встати!

— Відійдіть від столика, — спокійно каже Георг. — Нам не потрібні накази шмаркачів.