Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Мені не зовсім зрозуміло, чому Вацек не поліз у вікно до Георга. Воно ж на нижньому поверсі й відчинене.

— Незабаром усе поміняється, — похмуро каже Вацек. — Проллється кров. Винних буде покарано.

Я дивлюся на нього. Він довгорукий, кремезний і, мабуть, дуже сильний. Я міг би турнути його коліном у підборіддя, а коли він схопиться зі стільця, завдати ще одного удару в пах або, якщо він спробує тікати, підставити ногу й кілька разів добре стукнути його головою об бруківку. Поки що цього вистачило б — але що буде потім?

— Ви слухали його? — питає Вацек.

— Кого?

— Та ви ж знаєте! Його! Кого ж іще? Він же тільки один такий є!

Я прислухаюсь, але нічого не чую. На вулиці тихо. Хтось обережно зачинив вікно в Георговій кімнаті.

— Кого я мав слухати? — голосно питаю я, щоб виграти час і дати знак Лізі: хай якнайшвидше тікає в сад.

— Та його ж! Фюрера! Адольфа Гітлера!

— Адольфа Гітлера! — полегшено проказую я за ним. — Он кого!

— Цебто як — он кого? — з викликом питає Вацек. — Хіба ви не за нього?

— Звичайно, за нього! А надто тепер! Ви не можете собі навіть уявити, як я за нього!

— То чого ж ви не слухали його?

— Але ж його тут не було.

— Він виступав по радіо. Ми слухали в різниці. В нас там є потужний приймач. Він усе змінить! Ото була промова! Він знає, що й до чого! Все піде по-іншому!

— Зрозуміло, — кажу я. Ця фраза — універсальна зброя всіх демагогів світу. — Так, усе піде по-іншому! А може, зап’ємо промову кухлем пива?

— Пива? Де?

— У «Квітці», за рогом.

— Я чекаю на свою жінку.

— Ви зможете чекати на неї і в «Квітці». А про що говорив Гітлер? Я дуже хотів би дізнатися про все докладніше. В мене приймач не працює.