Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Слова потрібні, щоб боротися зі страхом, Рудольфе, — каже Ізабелла. — Слова як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стає сіре. Навіть кров уже не червона. Чому ти не допоможеш мені?

Я нарешті перестаю опиратися.

— Ох ти солодке, чуже створіння, — кажу. — Якби я міг допомогти тобі!

Вона нахиляється і обіймає мене за плечі.

— Ходи зі мною! Допоможи мені! Вони кличуть!

— Хто кличе?

— Хіба ти не чуєш? Голоси. Вони весь час кличуть!

— Ніхто тебе не кличе, Ізабелло, тільки твоє серце. Але чого воно хоче?

Я відчуваю в себе на обличчі її подих.

— Кохай мене, і вони не кликатимуть, — каже вона.

— Я кохаю тебе.

Вона опускається біля мене на лавку. Очі в неї заплющені. Стало темніше. Повз нас поволі проходить, ступаючи, ніби на хідлях, скляний чоловік. Сестра забирає кількох хворих похилого віку, що, згорблені, нерухомо сиділи на лавках, наче темні згустки скорботи.

— Час уже йти, — кидає вона в наш бік.

Я киваю головою, але не встаю.

— Вони кличуть, — шепоче Ізабелла. — їх ніколи не можна знайти. Хто має стільки сліз?

— Ніхто, — кажу я. — Ніхто в цілому світі, кохана.

Ізабелла не відповідає. Вона дихає біля мене, як стомлена дитина. Тоді я підводжуся, беру її на руки й несу алеєю до корпусу, де вона живе.

Коли я ставлю її на землю, вона спотикається й міцно хапається за мене. Вона мурмоче щось незрозуміле й покірно йде за мною всередину. Коридор яскраво освітлений матовими лампочками без абажурів. Я садовлю її у плетене крісло в приймальні. Вона лежить із заплющеними очима» ніби знята з невидимого хреста. Повз нас проходять дві сестри в чорному вбранні. Вони простують до каплиці. На мить мені здається, що вони хочуть забрати з собою Ізабеллу й поховати. Та ось виходить чергова сестра в білому халаті й веде її до палати.

Старша сестра прислала нам другу пляшку мозельського. Незважаючи на це, Бодендік, на мій подив, відразу ж після вечері зникає. Верніке залишається. Погода сьогодні стійка, і хворі такі спокійні, якими вони тільки можуть бути.

— Чому не позбавляють життя тих, хто вже цілком безнадійний? — питаю я.