Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— А вам подобається? — питає Едуард Герду ніжним голосом жаби, що весело всілася біля темного виру світової скорботи.

— Смачний, — відповідає Герда й налягає на паштет.

Едуард по-великосвітському кланяється і відпливає, ніби слон, що пустився в танок.

— Бачиш, — радіє Герда. — Він зовсім не такий скупий.

Я відкладаю виделку.

— Слухай ти, пропахле тирсою циркове диво, — кажу я їй. — Ти бачиш перед собою чоловіка, чию гордість, висловлюючись Едуардовим жаргоном, тяжко вражено, бо його дама втекла від нього з багатим спекулянтом. І ти хочеш, знову ж таки висловлюючись Едуардовою прозою в стилі барокко, линути на свіжу рану окропу — так само знехтувати його?

Герда сміється й не перестає їсти.

— Не верзи дурниць, любий, — каже вона з повним ротом, — і не вдавай із себе ображеної цяці. Стань іще багатший за інших, коли тебе так сердять їхні гроші.

— Чудова порада! Як же мені стати багатшим за них? Чарами?

— Так, як інші. Вони ж якось розбагатіли.

— Едуард дістав цей готель у спадок, — гірко кажу я.

— А Віллі?

— Віллі спекулянт.

— А що це таке?

— Це людина, що використовує збіг обставин. Торгує всім — від оселедців до акцій сталевих заводів. Торгує де тільки можна, чим тільки можна і як тільки можна, аби лише не попасти до в’язниці.

— От бачиш! — каже Герда, доїдаючи паштет.

— Ти вважаєш, що я теж повинен таким стати?

Герда розкусує булочку міцними зубами.

— Як хочеш. Але якщо ти не бажаєш стати таким, то не сердься на інших. Лаятись кожен може, любий.

— Справді,— кажу я, приголомшений її словами. Я раптом ніби тверезішаю. Мої романтичні уявлення лопають, як мильні бульбашки. Герда дивиться на все надзвичайно тверезо. Я вражено розглядаю її.— Ти таки маєш рацію.