Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Що тут сталося? — питає Герда: вона ні про що не здогадується.

— Нічого, — невинно відповідаю я і ділю надвоє кістяк курки. — Це лише маленький приклад до тези великого Кла-узевіца про стратегію: «Нападай на ворога тоді, коли йому здається, що він переміг, і там, де він цього найменше сподівається».

Герда киває головою, нічого не розуміючи, і береться до компоту, який Фрайданк недбало ставить перед нами. Я задумливо дивлюся на неї і вирішую ніколи більше не водити її у «Валгаллу», а керуватися залізним правилом Георга: не показуй жінці нічого нового, тоді вона нічого не хотітиме й не втече від тебе.

Ніч. Я сиджу у своїй комірчині, спершись на підвіконня. Світить місяць, із саду лине п янкий запах бузку. Годину тому я повернувся з «Староміського двору». Пара закоханих промайнула на тому боці вулиці, де місяць кидає тінь від будинків, і зникла в нашому саду. Я їм не заважаю: у того, хто сам не відчуває спраги, завжди мирний настрій, а ночі тепер такі, що встояти неможливо. Та я все-таки задля обережності повісив годину тому на обох дорогих хрестах таблички: «Увага! Може перекинутись! Бережіть ноги!» Коли земля надто волога, закохані чомусь вибирають саме хрести, мабуть, тому, що за них зручніше триматися, хоч, здавалося б, надгробки середньої величини теж придатні до цього. Я мав намір повісити ще одну табличку — з доброю порадою, але передумав. Пані Кроль устає часом дуже рано і, незважаючи на всю свою поблажливість, надає мені за легковажність ляпасів, перше ніж я встигну пояснити їй, що до війни я був дуже цнотливий, проте, захищаючи свою любу вітчизну, цілком утратив цю рису.

Раптом я помічаю в місячному світлі темну квадратову постать. Ось вона вже ближче, чути важкий тупіт. Я дерев'янію. Це різник Вацек. Він зникає у дверях своєї квартири — на дві години раніше, ніж звичайно. Мабуть, не вистачило шкап: на конину тепер великий попит. Я стежу за вікнами. В них спалахує світло. Вацек сновигає по кімнаті, як примара. Я міркую, чи не попередити Георга Кроля, але заважати закоханим — невдячна справа, та й, крім того, може, Вацек просто ляже спати. Проте цього, здається, не буде. Різник відчиняє вікно й визирає на вулицю. Я чую, як він сопе. Потім зачиняє віконниці й за хвилину знов з'являється в дверях із стільцем у руках. За халявою в нього стирчить ніж-сікач. Різник сідає на стілець — видно, має намір дочекатися Лізи. Я дивлюся на годинник: пів на дванадцяту. Ніч тепла, і Вацек може отак простовбичити й кілька годин. Але й Ліза надто засиділась у Георга. Хрипкий шепіт кохання вже стих, і якщо вона, вийшовши, й потрапить просто в обійми різникові, то напевне вигадає якесь схоже на правду пояснення. Вацек, мабуть, повірить їй, та все ж таки краще, якби він її не побачив.

Я тихенько спускаюся вниз і вистукую на Георгових дверях початок Гогенфрідберзького маршу. Георг висуває голову. Я розповідаю йому, що сталося.

— От чорт! — каже він. — Спровадь його кудись!

— У таку пору?

— Спробуй! Використай усі свої чари.

Я спроквола виходжу на вулицю, позіхаю і, постоявши хвильку, простую до Вацека.

— Чудовий вечір, — кажу я.

— Чудовий, хай би його чорти взяли, — відповідає різник.

— Теж правда, — погоджуюсь я.

— Тепер уже це довго тривати не буде, — раптом твердо каже Вацек.

— Що саме?

— Ви добре знаєте що! Свинство. А що ж іще?

— Свинство? — стривожено перепитую я. — Так?

— А що ж? Чи ви, може, іншої думки?

Я дивлюся на ніж за халявою і вже бачу, як Георг із перерізаним горлом лежить серед надгробків. Ліза, звичайно, ні: такий одвічний ідіотизм чоловіків.

— Залежно, як хто дивиться, — дипломатично зауважую я.