Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Про все, — каже різник і підводиться. — Він знає все. Все, запевняю вас, товаришу!

Вацек заносить стільця до сіней, і ми в лад крокуємо до літнього ресторану «Квітка» втішатися дортмундським пивом.

X

У блідих сутінках біля грядки троянд нерухомо стоїть скляний чоловік. Григорій VII походжає каштановою алеєю. Літня сестра водить якогось згорбленого дідугана з довгим волоссям, що раз по раз намагається вщипнути її за гладкий зад і при цьому весело хихотить. Біля мене на лавці сидять двоє чоловіків, і кожний пояснює іншому, не слухаючи його, чому той божевільний. Три жінки в смугастих халатах мовчки сновигають з бляшаними поливальницями в сірому присмерку— поливають квітки.

Я сиджу на лавці біля грядки троянд. Тут життя тече мирно і природно. Ніхто не турбується про те, що долар піднявся за день на двадцять тисяч марок. Ніхто через це не вішається, як учора в місті якесь старе подружжя. Сьогодні їх знайдено в шафі для одягу. Крім них самих та ще двох уривків простирала, на яких вони висіли, в шафі не було нічого: все продано й закладено, навіть ліжко й саму шафу. Коли покупець хотів забрати меблі, то знайшов трупи. Старі висіли, обнявшись і ніби показуючи одне одному напухлі сині язики. Мертві виявились дуже легенькими, їх не важко було відчепити. Обоє були чисто вимиті, причесані і вбрані у старанно полатаний чистий одяг. Коли покупець, повнокровний торговець меблями, побачив трупи, йому стало нудно, і він сказав, що не візьме шафи. Проте до вечора передумав і вирішив таки забрати її. На той час мертві лежали вже на ліжку, але їх і звідти довелося зняти, бо ліжко теж мали забрати. Сусіди позичили два столи, і старих переклали на них. Голови їм прикрили цигарковим папером — це було єдине, що належало ще їм у квартирі. Небіжчики залишили листа, в якому пояснили, що мали намір отруїтися газом, але компанія вимкнула його, бо вони вже давно за нього не платили. Тому вони вибачаються перед покупцем меблів, що завдали йому такого клопоту.

До мене наближається Ізабелла. Вона в коротких, до колін, синіх штанях і жовтій кофтинці. На шиї в неї бурштинове намисто.

— Де ти був? — питає вона, засапана від швидкої ходи.

Я вже кілька днів не бачив її. Щоразу після відправи я швидко вибирався з церкви і йшов додому. Відмовитись від чудової вечері з вином у товаристві Бодендіка та Верніке було нелегко, але я волів провести вечір із Гердою, хай

навіть не маючи нічого, крім бутербродів та картопляного салату.

— Де ти був? — перепитує Ізабелла.

— Там, за муром, — ухильно відповідаю я. — Де голов* не — гроші.

Вона сідає на спинку лавки. Ноги в неї дуже засмаглі, ніби вона довго лежала на сонці. Обидва чоловіки поруч мене незадоволено поглядають на неї, потім підводяться і йдуть геть. Ізабелла зсувається на лавку.

— Чому діти помирають, Рудольфе? — питає вона.

— Не знаю.

Я не дивлюся на неї. Не хочу знов попадати до неї в полон. Досить уже й того, що вона тут сидить, виставивши стрункі ноги в тенісних штанях, ніби відчула, що я вирішив відтепер жити за Георговим рецептом.

— Навіщо ж вони народжуються, коли їм відразу доводиться помирати?

— Спитай про це вікарія Бодендіка. Він запевняє, що бог веде облік кожній волосині, яка спаде з будь-чиєї голови, і що все має свій сенс і свою мораль.

Ізабелла сміється.

— Бог веде облік? Кого? Себе самого? Навіщо? Адже йому відоме все.

— Так, — кажу я і раптом відчуваю хтозна-чому злість. — Він усе знає і все розуміє, він справедливий і сповнений любові — а однаково діти помирають, і помирають матері, яким вони потрібні, і ніхто не знає, чому на світі стільки горя.