Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Ізабелла рвучко обертається до мене. Вона не сміється.

— Чому не всі люди можуть бути просто щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.

— Мабуть, тому, що богові було б нудно.

— Ні,— швидко заперечує Ізабелла, — не тому.

— А чому ж?

— Тому, що він боїться.

— Боїться? Чого?

— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога.

Тепер я вже дивлюся на Ізабеллу. Очі в неї зовсім прозорі, обличчя засмагле і схудле.

— Бог існує тільки для того, щоб люди були нещасні,— каже вона. — Тоді його треба і йому моляться. Тому він і робить людей нещасними.

— Є люди, які моляться богові тому, що вони щасливі.

— Справді? — Ізабелла недовірливо усміхається. — Ну, то вони моляться зі страху, що їхнє щастя скінчиться. Все зі страху, Рудольфе. Ти хіба не знаєш?

Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути тонке дзижчання пилососа. Я оглядаюся. Вікно відчинене, але загратоване — чорна в’язниця, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа.

— Усе зі страху, — знов каже Ізабелла. — Тобі ніколи не буває страшно?

— Не знаю, — відповідаю я, все ще насторожений. — Ні, таки буває. На війні дуже часто бувало страшно.

— Я не про те питаю. То був зрозумілий страх. Я маю на думці страх без назви.

— Який? Страх перед життям?

Вона хитає головою.

— Ні, ще раніший.

— Страх перед смертю?