Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Вона знов хитає головою. Більше я не питаю. Не хочу заглиблюватись у це. Кілька хвилин ми сидимо в сутінках мовчки. В мене знов з’являється таке почуття, що Ізабелла не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам волю, то знов буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабелла питає:

— Чому ти нічого не кажеш?

— А що важать слова?

— Багато важать, — шепоче вона. — «-Все. Ти боїшся їх?

Я на мить задумуюся.

— Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Уже не довіряємо їм.

Ізабелла підгинає під себе ноги.

— Але ж вони потрібні, коханий, — мурмоче вона. — Як же без них жити?

Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається прохолодний запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, де на шальках порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я дихатиму так спокійно, міркую я.

— Ти боїшся мене? — шепоче Ізабелла.

Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не вдадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, бо ще живеш у світі, де слова й почуття — те саме, і брехня та видиво — також.

— Чому ти нічого не кажеш? — знов питає вона.

Я знизую плечима.

— Часом буває важко щось сказати, Ізабелло. І важко дати волю.

— Кому дати волю?

— Самому собі. Багато що стає на заваді.

— Ніж не може сам себе врізати, Рудольфе. Чого ти боїшся?

— Не знаю, Ізабелло.

— Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Слова потрібні,— мурмоче вона.

Я не відповідаю.