Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ревіння? Хто тут реве, крім тебе? Чи тобі шкода для міс Шнайдер трохи салату? Навіщо ж тоді було пропонувати його?

В Едуарда очі лізуть на лоба. Видно, як у них з’являється страшна підозра і переходить у впевненість.

— Це ви… — питає він Герду, — ви мене кликали?

— Якщо у вас є й салат, то я залюбки покуштую його, — каже Герда, ні про що не здогадуючись.

Едуард і далі стоїть біля нашого столика. Тепер він переконаний, що Герда — сестра Рене де ла Тур. Я бачу, що він уже жалкує за паштетом, куркою і спаржею. Йому здається, що його жорстоко обдурено.

— Це пан Бодмер, — каже Фрайданк, що тим часом тихенько підійшов ззаду. — Я сам бачив.

Та Едуард не чує його.

— Відповідайте, Фрайданку, лише тоді, коли вас питають, — байдужим тоном кажу я. — Могли б давно вже навчитися цього в пруссаків! А тепер ідіть, виливайте й далі людям на потилицю підливу з гуляшу. А ти, Едуарде, поясни мені, чи ти нас пригощав цим чудовим обідом, чи розрахуватися за нього талонами?

Едуард стоїть, як спаралізований.

— Давай талони, негіднику, — глухо каже він.

Я відриваю два папірці й кладу їх на столик.

— А хто з нас негідник, ще не вирішено, безталанний донжуане, — відповідаю я.

Едуард сам не бере талонів.

— Фрайданку, — мовить він, майже втративши голос від люті.— Викиньте ці папірці у сміття.

— Стривай, — кажу я і беру меню. — Коли вже платити, то ми ще маємо право на десерт. Чого ти хочеш, Гердо, пудингу чи компоту?

— А що ви порадите, пане Кноблоху? — питає Герда, не знаючи, яку драму переживає Едуард.

Але він у відчаї махає рукою і мовчки йде геть.

— Отже, компот! — гукаю я навздогін йому.

Едуард здригається і йде далі так, ніби ступає по яйцях. Він щомиті сподівається генеральського басу.

Я міркую, чи не крикнути знов, але передумую: не треба зловживати цією тактикою, щоб вона не перестала діяти.