Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Показний чоловік, — зауважує Герда. — Він одружений?

— Був колись одружений. Але він такий скупий, що дружина втекла від нього.

Герда мацає адамашкову скатертину.

— Певне, була дурна, — мрійливо каже вона. — А мені подобаються ощадливі люди. Вони вміють берегти гроші.

— Під час інфляції дурнішого нічого не вигадаєш.

— Звичайно, їх треба кудись вигідно вкладати. — Герда розглядає важкі посріблені ножі й виделки. — Я вважаю, що цей твій приятель уміє вкладати гроші, хоч він і поет.

— Можливо, — кажу я, трохи здивований її словами. — Але іншим від того немає ніякої користі. І найменше його дружині. Вона через нього не розгинала спини від ранку до ночі. Для Едуарда одружитися — це означає придбати дармову робітницю.'

На обличчі в Герди з’являється загадкова усмішка, як у Мони Лізи.

— Кожен сейф має свій номер, ти ще цього не знаєш, хлопчику?

Я спантеличено дивлюся на неї. Що тут діється? Чи це ще та сама Герда, з якою я вчора в літньому ресторані «На лоні природи» їв бутерброди з кислим молоком на скромні пять тисяч марок і розмовляв про красу простого життя?

— Едуард гладкий, брудний і безнадійно скупий, — рішуче кажу я. — І завжди був такий, а я вже його знаю не один рік.

Знавець жінок Різенфельд якось сказав мені, що така комбінація злякає кожну жінку. Але Герда, виявляється, не подібна до інших жінок. Вона уважно розглядає великі люстри, що, ніби прозорі сталактити, звисають зі стелі, і веде своє:

— Напевне, йому потрібна людина, яка б дбала про нього. Звичайно, не так, як квочка! Хтось такий, хто оцінив би те, що в ньому є гарного.

Тепер я вже не можу приховати своєї тривоги. Чи не покидає мене моє мирне двотижневе щастя? Навіщо я притяг її сюди, між це срібло й кришталь?

— В Едуарді немає нічого гарного, — кажу я.

Герда знов сміється:

— У кожній людині є. Треба лише вміти його побачити.

На щастя, тієї миті з'являється офіціант Фрайданк. Він велично несе на срібній таці паштет.

— Що це таке? — питаю я.

— Паштет з печінки, — пихато відповідає Фрайданк.