Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Я нічого не казав, — рішуче заявляє він. — І нічого не знаю. Ви гадаєте, мене погладять по голові, коли я не буду тримати язика на припоні? Ні, пане, я не згоден. У мене жінка й дитина, і мені треба якось жити. Чи ви гадаєте, що я знайду роботу, коли почну базікати? Ні, пане, пошукайте когось іншого! Я не згоден.

Він зникає.

— Так відмовлятимуться всі,— похмуро зауважує Георг.

Ми чекаємо. Повз вікна проходить Волькенштайн. Він уже не в мундирі, в руках у нього темно-руда валізка.

— Куди він іде? — питаю я.

— На станцію. Він уже не мешкає у Вюстрінгені. Перебрався до Верденбрюка як окружний голова спілки ветеранів. Сюди він приїздив лише на освячення пам’ятника, а у валізці в нього мундир.

З’являється Курт Бах зі своєю кралею. Вони нарвали в полі квіток. Почувши, що сталося, дівчина дуже засмучується.

— Тепер бенкету напевне не буде.

— Не думаю, — кажу я.

— Ні, не буде. Адже вбитого ще не поховано. От лихо!

Георг підводиться.

— Ходімо, — звертається він до мене. — Нічого не вдієш. Доведеться ще раз завітати до Дебелінга.

У селі раптом западає тиша. Сонце стоїть навскіс від пам ятника полеглим. Мармуровий лев Курта Баха виблискує в його промінні. Дебелінг тепер уже виступає тільки як офіційна особа.

— Сподіваюся, що ви не будете перед лицем смерті знов заводити мову про гроші? — відразу переходить він у наступ.

— Будемо, — каже Георг. — Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.

— Доведеться вам потерпіти. Тепер я не маю часу. Ви ж знаєте, що сталося.

— Знаємо. Ми тим часом довідались і про все решту. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінгу. Ми сидітимемо тут, поки не отримаємо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.

— У свідки? Які ж ви свідки? Ви не були присутні там.

— У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб з’ясувати все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.

Дебелінг довго не зводить з Георга погляду. Потім спроквола питає: