Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Сподіваюся, що ви вже побували там. Ми навіть задоволені, якщо наші клієнти заходять до конкурентів. Коли йдеться про склеп, то головне— якість.

Я знаю, що вона вже давно побувала в Гольмана й Клоца. Мені розповідав про це Плаксивий Оскар, їхній комівояжер. Ми його недавно зустріли і спробували заманити на шлях зради. Оскар іще вагається, але ми запропонували йому більші відсотки, ніж у Гольмана й Клоца, і він, щоб показати нам свою прихильність у ті дні, що ми дали йому на роздуми, шпигує для нас.

— Покажіть свої малюнки! — наказує пані Нібур тоном герцогині.

У нас їх немає, але я приношу кілька ескізів пам’ятників полеглим. Вони ефектні, півтора метра заввишки, намальовані вуглиною і кольоровою крейдою, а для настрою ще й додане відповідне тло.

— Лев, — каже пані Нібур. — Він був, як лев! Але такий, що от-от стрибне, а не такий, що зараз сконає. На склепі має стояти лев, що от-от стрибне.

— А може, кінь, що от-от стрибне? — питаю я. — Наш скульптор виграв за такий пам’ятник кілька років тому перехідний приз берлінського району Тепліц.

Пані Нібур хитає головою.

— Орел, — каже вона задумливо.

— Справжній склеп має бути схожий на каплицю, — пояснюю я. — Різнобарвні шибки, як у церкві, мармуровий саркофаг з лавровим вінком, вилитим з бронзи, мармурова лавка, де б ви могли відпочивати й спокійно молитися, довкола квітки й кипариси, стежки, посипані жорствою, чаша з водою для наших пернатих співаків, низенька огорожа з гранітних колонок і бронзових ланцюгів, важкі залізні двері з монограмою, родинним гербом або знаком пекарського цеху…

Пані Нібур слухає мої слова, як ноктюрн Шопена у виконанні Моріца Розенталя.

— Що ж, звучить непогано, — каже нарешті вона. — А. може, у вас є щось оригінальніше?

Я сердито дивлюся на неї. Вона відповідає холодним поглядом — споконвічний образ грошовитого покупця.

— Є й оригінальні речі,— єхидно, з ласкою у голосі відповідаю я. — Наприклад, такі, як на Кампо-Санто в Генуї. Наш скульптор працював там кілька років. Один із найкращих пам’ятників на тому кладовищі виконав він — постать жінки, що плаче, схилившись над труною, а на задньому плані воскреслий покійник, якого ангел веде до неба. Ангел оглядається й вільною рукою благословляє засмучену вдову. Все це з білого каррарського мармуру, ангел або з розпростертими, або із згорнутими крильми…

— Дуже гарно. А що у вас ще є?

— Часто на пам’ятниках відображають також фах померлого. Можна, наприклад, вирізьбити пекаря, що місить хліб. Позад нього стоїть смерть і торкає його за плече. Смерть може бути або з косою, або без коси, в савані або гола, тобто у вигляді кістяка. Для скульптора це дуже важка робота, особливо ребра, які доводиться вирізьблювати з окремих шматків каменю надзвичайно обережно, щоб вони не поламалися.

Пані Нібур мовчить, ніби чекає ще чогось.

— Звичайно, можна додати ще й родину, яка молиться збоку або, злякана, намагається прогнати смерть, — веду я далі.— Але така річ коштуватиме більйони й буде готова тільки через рік або й два. Тому доведеться дати великий завдаток, а решту сплачувати частинами.

Мене раптом охоплює страх: ану ж пані Нібур пристане на котрусь із моїх пропозицій? Курт Бах може вирізьбити щонайбільше кривобокого ангела, далі його мистецтво не сягає. А втім, у разі потреби можна було б замовити десь-інде скульптурну роботу.

— А ще? — невблаганно питає пані Нібур.

Я міркую, чи не розповісти цій нещадній відьмі про пам'ятник у вигляді саркофага, віко якого трохи зсунуте і з нього виглядає рука кістяка, але врешті вирішую не робити цього. Ми в надто неоднаковому становищі: вона клієнт, а я продавець, вона має право чіплятися до мене, а я до неї — ні, бо, може, вона все-таки щось купить.