Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Бенкету не буде, — каже Курт Бах, дитина природи.

Генріх поправляє краватку.

— Столяр сам винен. Нечуване нахабство!

— Нахабство? Вивішувати офіційний державний прапор?

— Певне, що нахабство. Він же знав, як інші дивляться на це. Мав би подумати, що з цього вийде. Цілком логічно.

— Так, Генріху, логічно, — каже Георг. — А тепер, будь ласка, стули свою логічну пельку.

Генріх Кроль ображений. Він підводиться і хоче щось сказати, проте, глянувши на Георгове обличчя, стримується й починає старанно обтрушувати порох зі свого темно-сірого піджака. Потім помічає Волькенштайна, що також чекає на поїзд. Відставний майор сидить на одній із найдальших лавок. Йому хочеться швидше опинитись у Вер-денбрюці. Він не в захваті від того, що до нього підходить Генріх. Але той сідає поряд.

— Чим скінчиться вся ця історія? — питаю я Георга.

— Нічим. Не знайдуть нікого винного.

— А Волькенштайн?

— Йому теж нічого не буде. Тільки столяра покарали б, якби він залишився живий. Більше нікого. Коли політичне вбивство заподіє хтось із правих, це вважають почесним вчинком і знаходять багато обставин, що пом’якшують провину. В нас республіка, але суддів, службовців та офіцерів ми повністю отримали від кайзерівських часів. Чого ж від них сподіватися?

Ми дивимось на вечірню заграву. Сопучи, підходить поїзд, чорний і похмурий, як похоронна карета. Дивно, думаю я, на війні ми бачили стільки мертвих — адже відомо, що понад два мільйони полягло там безглуздо, без жодної користі,— то чого ж тепер ми так хвилюємося через одне вбивство, а про тих два мільйони майже забули? Та, мабуть, завжди так буває, що смерть однієї людини — це смерть, а смерть двох мільйонів — лише статистика.

IX

— Склеп! — каже пані Нібур. — Тільки склеп, на інше я не згодна!

— Гаразд, — відповідаю я, — хай буде склеп.

За короткий час, відколи помер Нібур, ця маленька залякана жінка цілком змінилася. Вона стала зла, балакуча, сварлива — справжнісінька відьма.

Уже два тижні я домовляюся з нею про пам'ятник пекареві і з кожним днем усе тепліше думаю про небіжчика. Багато людей чесні й добрі, коли їм погано, а коли кращає, вони стають нестерпними, особливо в нашій любій вітчизні — з найпокірніших і найбоязкіших новобранців виходили найлютіші унтер-офіцери.

— У вас же немає жодного склепу, навіть щоб поглянути на нього, — ущипливо каже пані Нібур.

— Склепи, — пояснюю я, — не роблять на виставки. їх роблять на замовлення, як бальні сукні для королеви. В нас є кілька малюнків склепів, а для вас, напевне, доведеться зробити ще один, особливий.

— Авжеж! Склеп має бути незвичайний. А то я піду до Гольмана й Клоца.