Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Поки що все.

Пані Нібур ще якусь мить чекає, потім каже:

— Якщо у вас більше нічого немає, то я змушена буду звернутися до Гольмана й Клоца.

Вона закидає жалобний серпанок на чорний капелюшок і впивається в мене чорними, як у жука, очима, сподіваючись, що я зараз влаштую дику сцену. Натомість я холодно відповідаю:

— Ми будемо тільки раді. Це наш принцип — залучати до роботи конкурентів, щоб усі бачили, як міцно стоїть на ногах наша фірма. Але, звичайно, в замовленнях, де так багато скульптурної роботи, все залежить від майстра, що її виконуватиме. Щоб не сталося такого, як недавно в нашого конкурента — прізвища його я не хочу називати, — в ангела обидві ноги виявились лівими, мати божа була косоока, а Христос мав одинадцять пальців. Коли ж це помітили, було вже пізно.

Пані Нібур знов опускає серпанок, як театральну завісу.

— Ну, я вже простежу, щоб такого не сталося!

Що вона простежить, я впевнений. Вона жадібно втішається своєю скорботою, п'є її великими ковтками. Пані Нібур ще не скоро щось замовить, бо поки вона на чомусь зупиниться, то може мучити всіх торговців надмогильними пам'ятниками, а потім уже тільки того, якому зробить замовлення. Вона у своїй скорботі, як парубок до одруження, — може ходити до всіх, а потім їй, як одруженому чоловікові, доведеться бути вірній комусь одному.

З майстерні виходить трунар Вільке. У вусах у нього застряли стружки. В руці він тримає бляшанку апетитних кільських шпротів і, плямкаючи, їсть їх.

— Що ви думаєте про життя? — питаю я.

Він зупиняється.

— Уранці думаю про нього не те, що ввечері, взимку — не те, що влітку, перед обідом — не те, що після нього, і замолоду, мабуть, думав не те, що на старість.

— Слушно. Нарешті я чую розумну відповідь!

— Ну добре, але якщо ви все це знаєте, то навіщо питати?

— Питаючи, стаєш розумнішим. А крім того, я вранці питаю не те, що ввечері, взимку не те, що влітку, перед тим, як пересплю з жінкою, не те, що після того.

— Після того, як переспиш із жінкою? — каже Вільке. — Тоді й справді на все дивишся інакше! Я зовсім забув про це.

Я вклоняюсь йому, як абатові:

— Вітаю вас серед аскетів! Отже, ви перемогли жало плоті! Не кожному це вдається!

— Дурниці! Я не імпотент. Але жінки кумедно ставляться до трунарів. Бояться їх. Не хочуть заходити до майстерні, коли там є труна. Навіть якщо пригощаєш їх берлінськими млинцями й портвейном.

— Де? — питаю я. — На недокінченій труні? На поліровану ви напевне не поставите портвейну, бо від нього залишаться плями.