Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Дебелінг ображений. Ми пили його горілку, курили сигари й після цього далі вимагаємо грошей. Так не роблять.

— Другого тижня, — каже він. — Ще по чарці на прощання?

— Чому не випити?

Дебелінг і писар жвавішають. Вони думають, що перемогли нас. Я виглядаю у вікно. Там, ніби картина в рамі, вимальовується краєвид, осяяний вечірнім сонцем: брама, дуб, а далі — неосяжні мирні поля, місцями золотаві, місцями ніжно-зелені. «Чого ми тут лаємося? — думаю я. — Хіба це не саме життя — золоте, зелене й тихе в рівномірному подиху пір року? На що ми обернули його?»

— Дуже прикро, — чую я Георгів голос, — але ми змушені наполягати на цьому. Ви знаєте, що другого тижня гроші ще більше знеціняться. Ми й так уже втратили на вашому замовленні. Все це тяглося на три тижні довше, ніж ми сподівалися.

Староста хитро позирає на нього.

— Ну, то ще один тиждень не матиме великого значення.

Раптом горбатий писар питає писклявим голосом:

— А що ви зробите, коли не одержите грошей? Ви ж не зможете забрати з собою пам’ятника.

— А чому б і ні? — встряю я. — Нас тут четверо, і між нами є скульптор. Ми легко зможемо взяти орлів, а якщо буде треба, то й лева. Наші робіники прибудуть сюди за дві години.

Писар усміхається.

— І ви думаєте, що вам пощастить забрати пам’ятника, якого вже освячено? У Вюстрінгені кілька тисяч жителів.

— І майор Волькенштайн, і спілка ветеранів, — додає староста. — Всі вони палкі патріоти.

— А коли б ви навіть і спробували, то після цього не продали б у нас більше жодного надгробка.

Писар уже посміхається з неприхованим глумом.

— Ще по чарці? — питає Дебелінг і теж посміхається.

Ми попали в пастку. Нічого не вдієш.

Тієї миті ми бачимо, що подвір'ям біжить якийсь чоловік.

— Пане старосто! — гукає він у вікно. — Ходіть швидше! Біда!

— Що там таке?