Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Щоб учотирьох милуватись аметистом Рене? Нізащо в світі.

— Слухай, — каже Віллі.— Мій роман із Рене зовсім не те, що твій із Гердою. В мене глибоке почуття. Хочеш вір, хочеш ні, але я гину за нею. Правду кажу. Вона чудова дівка!

Ми сідаємо на старі плетені стільці під стіною. Білі шпіци вчаться тепер ходити на передніх лапах.

— І уяви собі,— каже далі Віллі,— що найбільше мене захоплює її голос. Уночі це щось фантастичне. Ніби маєш дві різні жінки: одна як соловейко, а друга як перекупка на ринку. І це ще не все. Коли вона в темряві гримне командирським басом, у мене мороз іде поза шкірою. Дивне в біса почуття! Я ж не гомосексуаліст, а часом мені здається, ніби я гвалтую генерала чи те падло унтер-офіцера Флюмера, що й над тобою знущався, коли ми були новобранцями, — те почуття триває одну мить, потім знов усе гаразд, але… ти розумієш, що я маю на увазі?

— Приблизно.

— Отак вона мене й спіймала. Я хочу, щоб Рене залишилася тут. Влаштую їй маленьке помешкання.

— Думаєш, що вона кине виступати?

— А нащо їй кидати? Хай часом бере ангажемент. Я поїду з нею. В мене ж такий фах, що не конче сидіти на одному місці.

— А чому ти не одружишся з нею? В тебе ж вистачає грошей.

— Одруження — то вже зовсім інша річ, — каже Віллі.— Хіба можна одружуватися з жінкою, яка щомиті здатна гримнути на тебе, мов генерал? Завжди лякаєшся, коли вона раптом отак загорлає. Це вже в нас у крові. Ні, якщо я колись одружуся, то тільки з маленькою, спокійною, огрядною жіночкою, що вмітиме чудово готувати їжу. Рене, хлопче, типова коханка.

Я вражено дивлюся на Віллі. От тобі й світська людина! Він поблажливо усміхається. Йому не треба вчитися з порадника гарних манер. У мене на мить з’являється бажання поглузувати з нього, та потім я передумую. Глузуванням не допечеш тому, хто може дарувати персні з аметистами. Жінки-борці ліниво підводяться й починають тренуватись. Віллі зацікавлено стежить за ними.

— Баби як грім… — шепоче він, як кадровий обер-лейтенант із довоєнних часів.

— А це що таке? Праворуч рівняйсь! Струнко! — реве позад нас могутній голос.

Віллі здригається. Рене, вже переодягнена, з перснем на пальці, стоїть за нами й усміхається.

— Тепер ти розумієш, що я маю на увазі? — питає мене Віллі.

Я розумію. Вони виходять із зали. Надворі на них чекає машина Віллі — червоний кабріолет із червоними шкіряними сидіннями. Я радий, що Герда довше переодягається. Принаймні не побачить кабріолета. Я міркую, що б їй сьогодні запропонувати. Єдине, що в мене є, крім порадника для аматорів гарних манер, це абонементи в ресторан Едуарда Кноблоха, але, на жаль, вони ввечері недійсні. Та я все-таки вирішую спробувати: збрешу Едуардові, що це вже останні.

Герда виходить із гардеробу. Не встигаю я й рота розтулити, як вона каже:

— Знаєш, що я хочу, милий? Поїдьмо кудись за місто. Трамваєм. Кортить десь погуляти.

Я дивлюся на неї і не вірю своїм вухам. Адже саме прогулянками за місто та змія Ерна весь час уїдливо дорікала мені. Може, вона чогось набалакала Герді? Вона й на таке здатна.

— Я хотів запросити тебе у «Валгаллу», — обережно й недовірливо кажу я. — Там чудово.