Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Герда зневажливо махає рукою.

— Навіщо? Надто гарна погода. Я сьогодні після обіду приготувала трохи картопляного салату. Ось! — Вона показує пакуночок. — Ми докупимо ще сардельок та пива і з’їмо все на свіжому повітрі. Добре?

Я мовчки киваю головою, ще недовірливіше, ніж досі. Надто свіжі в моїй пам’яті Ернині закиди про зельтерську воду, сардельки, пиво та дешеве молоде вино.

— О дев’ятій я мушу повернутись у той осоружний смердючий хлів — «Червоний млин», — каже Герда.

Осоружний смердючий хлів? Я знову спантеличено дивлюся на Герду. Очі в неї ясні, невинні, в них немає й сліду іронії. І раптом я починаю все розуміти. Те, що для Ерни було раєм, для Герди просто місце роботи! Вона ненавидить ресторан, яким Ерна так захоплюється! Я врятований! Слава богу! «Червоний млин» зі своїми божевільними цінами враз опускається в люк, як Гастон Мюнх на сцені міського театру в ролі духа Гамлетового батька. Натомість у моїй уяві постають чудові тихі дні з бутербродами й домашнім картопляним салатом. Просте життя! Земне кохання! Душевний спокій! Нарешті! Про мене, хай навіть квашена капуста! Квашена капуста теж буває чудова. Наприклад, з ананасом, зварена в шампанському. Щоправда, сам я такого ще не куштував, але Едуард Кноблох запевняє, що це страва для королів і поетів.

— Добре, Гердо, — стримано кажу я. — Коли ти так хочеш, поїдьмо в ліс.

VIII

Село Вюстрінген рясно прикрашене прапорами. Ми зібралися тут усі — Георг і Генріх Кролі, Курт Бах і я. Будуть освячувати пам’ятник полеглим воїнам, який поставила наша фірма.

Священики обох вір сьогодні вранці врочисто відправили панахиду — кожен за своїх полеглих. На боці католицького священика була очевидна перевага: в нього й церква більша, і яскравіше розмальована, і вікна засклено різнобарвним склом, і ладан, і парчева риза, й служки в червоних із білим стихарях. А в протестантського пастора тільки й є, що каплиця з голими стінами та звичайними вікнами, і тепер, поряд із католиком, він стоїть, мов бідний родич. На католикові розкішне мереживо, його оточує хор хлопчиків, а протестант — у чорній сутані, оце й усі його шати. Як фахівець у галузі реклами, я мушу визнати, що в цьому католицизм набагато перевершив Лютера. Він звертається до уяви, а не до розуму. Католицькі священики одягаються, як чарівники в первісних племен, а католицька служба за своїм настроєм, барвами, запахом ладану, пишними обрядами, одне слово, за своїм оформленням — неперевершена. Протестант відчуває це. Він худий, в окулярах, а католик рум’яний, огрядний, з гарним сивим волоссям.

Кожен зробив для своїх небіжчиків усе що міг. На жаль, серед полеглих є також два євреї, сини торговця худобою Леві. За них нікому помолитися. Коли зайшла мова про те, щоб покликати рабина, обидва священики-конкуренти одноголосно запротестували. До них приєднався й голова спілки ветеранів війни, відставний майор Волькенштайн, антисеміт, переконаний у тому, що війну програно тільки через євреїв. Але спитайте його — чому, і він зразу ж назве вас зрадником народу. Він заперечував навіть проти того, щоб прізвища братів Леві були викарбувані на меморіальній дошці: мовляв, вони напевне загинули далеко від фронту. Кінець кінцем його таки вмовили. Сільський староста використав увесь свій вплив. Річ у тому, що його власний син 1918 року помер у верденбрюкському тиловому лазареті від грипу, так і не побувавши на фронті. Батькові ж хотілося, щоб і прізвище його сина було викарбуване на меморіальній дошці як прізвище героя, тому він сказав, що смерть — це смерть, а солдат — це солдат, — ось чому братам Леві надали двоє нижніх місць на задній стінці пам’ятника, саме там, де, мабуть, задиратимуть лапи собаки.

Волькенштайн одягнений у повну форму кайзерівських часів. Це, правда, заборонено, але хто йому може стати на заваді? Дивні зміни, які почалися відразу після закінчення війни, тривають далі. Війна, яку майже всі солдати 1918 року ненавиділи, для тих, хто щасливо вцілів, поступово стала цікавою пригодою в їхньому житті. Вони повернулися до буденного існування, яке, коли вони ще сиділи в окопах і проклинали війну, ввижалось їм справжнім раєм. Тепер воно знов стало тільки буднями з турботами й неприємностями, а війна здається чимось невиразним, далеким, пережитим; її, всупереч їхній волі і майже без їхньої участі, переінакшено, підроблено* підмальовано. Масове вбивство обернулось на пригоду, з якої пощастило вийти живим. Розпач забуто, горе вже не ятрить душу, і смерть, що обминула нас, стала такою, якою вона майже завжди буває в житті,— чимось абстрактним, уже нереальним. Вона реальна лише тоді, коли вражає когось поряд із нами або зазіхає на нас самих. Спілка ветеранів, що під командуванням Волькенштайна крокує повз пам’ятник, 1918 року була пацифістською; тепер вона вже стала чисто націоналістичною. Спогади про війну й почуття фронтової дружби, яке жило майже в кожному колишньому солдатові, Волькенштайн спритно підманив гордістю за війну. Хто не має націоналістичних переконань, той ганьбить пам’ять полеглих героїв, бідолашних обдурених полеглих героїв, що залюбки пожили б ще на світі. О, як радо ті герої змели б Волькенштайна з помосту, де він саме виголошує промову, якби тільки могли! Проте вони беззахисні, вони стали власністю кількох тисяч таких от волькенштайнів, що використовують їх для своєї мети, прикриваючи її словами «любов до батьківщини» та «національне почуття». Любов до батьківщини! Для Волькенштайна це означає — знов надягти мундир, отримати чин полковника і знов посилати людей на смерть.

Він гримить з помосту і вже дійшов до внутрішніх мерзотників, до удару кинджалом у спину, до непереможної німецької армії і до врочистої присяги шанувати наших полеглих героїв, помститися за них і знову відродити німецьку армію.

Генріх Кроль побожно слухає: він вірить кожному слову. Курт Бах, також запрошений як творець лева зі списом у боці, замріяно дивиться на завішений полотном пам’ятник. У Георга такий вигляд, ніби він ладен життя віддати за одну сигару, я ж у тісній позиченій візитці жалкую, що не залишився вдома. Краще б спав із Гердою в її кімнатці, повитій виноградом, а оркестріон із «Староміського двору» тим часом награвав би нам сіамський марш.

Волькенштайн закінчує свою промову потрійним «ура!». Оркестр починає «Пісню про доброго товариша». Хор підхоплює її у два голоси. Ми всі пристаємо до хору. Це нейтральна пісня, без політики й заклику до помсти — просто туга за вбитим товаришем.

Священики виходять наперед. Із пам’ятника спадає покривало. Нагорі німо реве лев Курта Баха. На східцях сидять чотири бронзові орли, готові знятися вгору. Меморіальні дошки зроблено з чорного граніту, а весь пам’ятник викладено з шліфованих кам’яних плит. Це дуже дорогий пам’ятник, і ми сподіваємось одержати за нього гроші сьогодні після обіду. Нам так обіцяли, тому ми й приїхали. Коли ми не одержимо грошей, це буде майже банкрутство. За останній тиждень долар піднявся мало не вдвічі.

Отці духовні освячують пам’ятник — кожен від імені свого бога. На фронті, коли нас примушували слухати відправу і священики різних вір молилися за перемогу німецької зброї, я не раз думав про те, що й англійські, французькі, російські, американські, італійські та яґюнські священики теж отак моляться за перемогу своїх країн, і бог здавався мені таким собі спантеличеним президентом великої спілки, який потрапив у скрутне становище, особливо, коли ворогували країни тієї самої віри. На чий бік стати богові? На бік тієї країни, де більше населення, чи тієї, де більше церков? І де ж тоді його справедливість, коли він одній країні дарує перемогу, а другій поразку, хоч і там так само щиро молилися йому? Іноді він уявлявся мені старим засмиканим правителем кількох країн, якому доводиться раз у раз бути присутнім на прийомах і завжди міняти мундир — одного разу одягати католицький, іншого — протестантський, потім євангелістський, англіканський, єпископальний, реформатський— відповідно до відправи, що в той час відбувалася, так самісінько, як імператорові доводиться бути присутнім на парадах гусарів, гренадерів, артилеристів, моряків.

До пам'ятника кладуть вінки. Ми теж кладемо, від імені своєї фірми. Голосом, що раз по раз зривається, Волькенштайн затягує «Німеччина, Німеччина понад усе». Це, мабуть, не передбачено програмою: оркестр мовчить, і лише кілька голосів підхоплюють пісню. Волькенштайн червоніє з люті й обертається. В оркестрі починають підігравати сурма й англійський ріжок. Вони глушать Волькенштайна, який тепер жваво киває головою. Нарешті вступають решта інструментів, і поволі починає співати майже половина присутніх. Проте Волькенштайн почав надто високо, і виходить не пісня, а якийсь вереск. На щастя, до хору прилучаються жінки. Хоч вони стоять позаду, але рятують становище й переможно доводять пісню до кінця. Мені чомусь спадає на думку Рене де ла Тур — вона сама замінила б їх усіх.

Після обіду починається неофіційна частина. Нам доводиться залишитись, бо гроші ми ще не отримали. Через довгу патріотичну промову Волькенштайна ми прогавили повідомлення про курс долара на середину дня — мабуть, фірма вже й так чимало втратила. Сьогодні гаряче, а моя позичена візитка тісна в грудях. На небі стоять пухнасті білі хмари, на столі — грубі чарки з горілкою й високі кухлі з пивом. Усі напідпитку, червоні обличчя лисніють від поту. Поминальна трапеза була сита й багата. А ввечері в «Нижньосаксонському дворі» має відбутися великий патріотичний бенкет. Скрізь висять паперові квітки, ялинові вінки й прапори — звичайно, чорно-біло-червоні. Тільки в крайньому будинку села з вікна на горищі звисає чорно-червоно-золотий прапор. Це прапор німецької республіки. А чорно-біло-червоні — то прапори колишньої кайзерівської імперії. їх заборонено вивішувати, але Волькенштайн сказав, що небіжчики полягли під славетними давніми стягами колишньої Німеччини і кожний, хто вивісить чорно-червоно-золотий прапор, — зрадник. Отже, столяр Бесте, що там живе, — зрадник. Правда, на війні йому прострілено легеню, та він усе-таки зрадник. У нашій любій батьківщині людей дуже швидко оголошують зрадниками. Лише волькенштайни ніколи ними не бувають. Вони — закон. Вони самі визначають, хто зрадник.

Настрій підіймається. Літні селяни зникають. Частина членів спілки — також. їм треба працювати в полі. Священики пішли вже давно. Залізна гвардія, як її зве Волькенштайн, залишається. Вона складається з трохи молодших селян. Волькенштайн, що зневажає республіку, але пенсію, яку вона йому дає, бере й використовує на те, щоб нацьковувати людей на уряд, виголошує ще одну промову, починаючи її словом «друзі». Для мене це вже занадто. Коли ми ще служили в армії, такі, як Волькенштайн, «друзями» нас не називали. Тоді ми були просто «піхтурою», «свиньми», «ідіотами», а коли доводилося скрутно, то «людьми». Тільки один раз, увечері перед атакою, Гелле, наш обер-лейтенант, колишній лісничий, назвав нас «друзями». Він боявся наступного ранку одержати кулю в потилицю.

Ми йдемо до старости. Він удома, попиває каву з тістечками, покурює сигару й не має наміру розраховуватися з нами. Зрештою, ми цього й сподівалися. На щастя, з нами немає Генріха Кроля: захоплений Волькенштайном, він залишився з ним. Курт Бах подався в поле з дебелою сільською красунею милуватися природою. Георг і я стоїмо перед старостою Дебелінгом, якому притакує його горбатий писар Вестгауз.