Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Кожна жінка бреше, — відповідає Рене ангельським голосом, — А коли не бреше, то чого вона варта?

— Амінь, — докінчує дресирувальник собак.

Герда пригладжує рукою коси.

— Ну, я скінчила. Почекай, поки я переодягнуся.

Вона йде до дверей, над якими почеплено табличку з написом: «Гардероб». Рене дивиться їй услід.

— Гарна дівчина, — діловито зауважує вона. — Гляньте, як вона тримається. Вона вміє ходити, а це для жінки найважливіше. Зад не випинає, а втягує. Акробатів цього вчать.

— Я вже колись чув таке — від одного знавця жінок і граніту. А як треба ходити?

— Щоб було таке почуття, ніби ви затиснули сідницями монету в п’ять марок, а потім забули про неї.

Я пробую уявити собі таке почуття, але не можу: надто давно вже не бачив монети в п’ять марок. Але я знаю жінку, що таким способом може витягти зі стіни середнього цвяха. Це пані Бекман, приятелька шевця Карла Бріля, могутня жінка, просто залізна. Завдяки їй Карл Бріль не раз уже вигравав у заклад, я й сам захоплююся її мистецтвом. Відбувається це ось як. У стіну майстерні забивають цвях, звичайно, не дуже глибоко, але так, що треба добре рвонути рукою, щоб витягти його. Потім будять пані Бекман. Вона з’являється серед пияків у майстерні в легкому халаті, поважна, тверда й діловита. На цвях намотують трохи вати, щоб пані Бекман не поранилась. Вона стає за невеличку ширму спиною до стіни, трохи нахиляється вперед, скромно підкасує халата і кладе руки на ширму. Потім трохи водить своїми шинками, щоб схопити ними цвяха, раптом уся напружується, випростується, тоді розслаблює м’язи, і цвях падає додолу. За ним звичайно сиплеться трохи вапна. Пані Бекман мовчки, не виявляючи ніякого тріумфу, обертається і йде сходами нагору, а Карл Бріль збирає програні гроші зі своїх вражених горілчаних братів. Справа поставлена на спортивні рейки: ніхто не дивиться на стегна пані Бекман інакше, як із чисто фахового погляду. І ніхто не дозволяє собі жодного нескромного слова. А якби хтось дозволив, то дістав би від пані Бекман такого ляпаса, що в нього свічки в очах засвітилися б. Вона неймовірно дужа, проти неї ці жінки-борці — хирляві діти.

— Ну, дайте Герді щастя, — коротко каже Рене. — На два тижні. Як просто, правда?

Я стою, трохи зніяковілий. У пораднику для аматорів гарних манер такого випадку, безперечно, не передбачено. На щастя, з’являється Віллі. Він елегантно вбраний, на голові в нього сидить набакир легкий сірий борсаліно, а проте він скидається на цементову брилу, оздоблену штучними квітками. Віллі аристократичним жестом підносить до уст руку Рене, потім засовує свою лапу в кишеню й витягає маленьку коробочку.

— Найцікавішій жінці у Верденбрюці,— проголошує він, уклонившись.

Рене скрикує чистим сопрано й недовірливо дивиться на Віллі. Тоді відчиняє коробочку. В ній виблискує золотий перстень з аметистом. Рене натягає його на середній палець лівої руки, якусь мить захоплено дивиться на нього, потім палко обіймає Віллі. Той, страшенно гордий, стоїть і всміхається. Він чує то ніжне сопрано, то бас: Рене від хвилювання раз по раз міняє голос.

— Віллі,— щебече вона й гримить: — Я така рада!

З гардеробу виходить Герда в купальному халаті. Вона почула галас і хоче довідатись, що сталося.

— Кінчайте, дівчата, — каже Віллі.— Підемо звідси.

Рене й Герда йдуть одягатися.

— Ти, йолопе, не міг віддати Рене персня згодом, коли ви залишитесь самі? — кажу я. — Що мені тепер робити з Гердою?

Віллі добродушно регоче.

— От чорт, про це я не подумав! Що ж вам, справді, робити? Ходіть з нами вечеряти.