Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Замість того, щоб присадити невдатного дотепника, я відповідаю:

— Книжки взагалі нічого не варті. Коли подивишся, що тут у них понаписувано і що, незважаючи на це, робиться на світі, то мимоволі спадає на думку, що, крім меню у «Валгаллі» та родинних повідомлень у щоденній газеті, нічого не слід читати.

— Як так? — трохи злякано питає книгар, чоловік і батько. — Книжки дають людині освіту, це кожному відомо.

— Справді?

— Звичайно! А то що ж би робили ми, книгарі?

Артур знов біжить до прилавка. Якийсь чоловік із коротко підстриженими вусами просить книжку «Непереможена в окопах». Це дуже популярна книжка наших повоєнних часів. Один безробітний генерал доводить у ній, що німецька армія на війні до самого кінця здобувала перемоги.

Артур продає подарункове видання в шкіряній оправі з золотими берегами. Вигідний продаж заспокоює його, і назад він повертається в доброму гуморі.

— Може, щось із класики? Звичайно, антикварне.

Я хитаю головою і мовчки показую на книжку, яку знайшов, поки його не було, серед виставлених на столі. Це «Людина в товаристві» — короткий перелік правил поведінки на всі випадки життя. Я терпляче чекаю неминучих банальних жартів про факірів, що захотіли навчитися світських манер, тощо. Проте Артур і не думає жартувати. Він діловито каже:

— Корисна книжка. Її треба було б видати масовим тиражем. Ну гаразд, тепер ми розрахувалися?

— Ще ні. Я хочу взяти ще оце. — Я здіймаю з полиці тоненький томик: «Бенкет» Платона. — Тепер уже все.

Артур підраховує в думці.

— Не зовсім так, але нічого. Порахуємо «Бенкет» як антикварну книжку.

Я прошу загорнути перелік правил поведінки в папір і перев’язати шпагатом: боронь боже, щоб мене хтось застукав із цією книжкою. Але все-таки я вирішив увечері прочитати її. Трохи глянцю нікому не завадить, а в мене ще сидять у голові Ернині образи. Ми на війні досить-таки здичавіли, а сьогодні простацькі манери може собі дозволити тільки той, хто здатен прикрити їх натоптаним гаманцем. А в мене його немає.

Дуже задоволений, я виходжу на вулицю. І зразу ж на мене з галасом накидається життя. Мимо в яскраво-черво-ному кабріолеті проїздить Віллі, не помічаючи мене. Я міцно затискаю під пахвою книжечку «Людина в товаристві». Поринай у життя, кажу я собі. Вітай земне кохання! Геть мрії!

Геть марення! Це так само стосується Ерни, як і Ізабелли. А для душі в тебе завжди є Платон.

«Староміський двір» — пивниця при заїзді, де зупиняються мандрівні артисти, цигани та візники. На другому поверсі там є з десяток кімнат, у яких вони живуть, а в задній прибудові — простора зала з піаніно й численними гімнастичними снарядами, де артисти можуть готуватися до виступів. Проте найбільший прибуток господареві дає саме пивниця. Це не лише місце зустрічей мандрівних артистів вар’єте — її відвідує й міське дно.

Я відчиняю двері до зали. Біля піаніно стоїть Рене де ла Тур і співає свій дует. У глибині зали якийсь чоловік дресирує двох шпіців і пуделя. Дві дебелі жінки лежать праворуч на матах і курять, а на трапеції, вигнувши спину і просунувши ноги поміж руки, летить мені назустріч Герда, ніби фігурка на носі корабля.

Дебелі жінки, що лежать на матах у купальних костюмах, потягаються, граючи м’язами. Це, безсумнівно, жінки-борці, що виступають у програмі «Староміського двору». Рене справжнісіньким командирським басом вітається зі мною і підходить ближче. Дресирувальник свистить. Собаки роблять сальто. Герда розмірено гойдається на своїй трапеції. Я згадую, як вона дивилася на мене крізь ноги в «Червоному млині». Одягнена Герда в чорне трико, волосся в неї туго пов’язане червоною хустиною.

— Вона тренується, — пояснює Рене. — Хоче повернутися до цирку.