Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Ще ні.

Пані Кроль сміється. Скельця її окулярів поблискують проти сонця.

— Любий мій Людвігу, — каже вона, — ви навіть не уявляєте собі, яким безглуздим здаватиметься вам теперішнє ваше життя, коли вам буде сімдесят.

— Я в цьому ще не дуже впевнений, — заперечую я. — Тобто воно й тепер уже здається мені досить безглуздим. А що ви думаєте про кохання?

— Про що?

— Про кохання. Небесне й земне.

Пані Кроль весело сміється:

— Про це вже я, хвалити бога, давно забула.

Я стою в книгарні Артура Бауера. Сьогодні він має платити мені за уроки, які я даю його синові. Артур-молодший скористався нагодою і, замість привітання, підклав мені на стілець дві кнопки. Я б за такий вчинок залюбки ткнув його тупим обличчям в акваріум із золотими рибинками, що прикрашає їхню плюшеву вітальню, але мушу стримуватись, а то Артур-старший не заплатить мені, і Артур-молодший знає про це.

Артур-старший — низенький чоловік із гострою борідкою і жвавими очима.

— Отже, йога, — весело каже він, підсуваючи мені купу книжок. — Я тут відклав для вас усе, що в нас є. Йога, буддизм, аскетизм, споглядання свого власного пупа… Ви хочете стати факіром?

Я кидаю на нього сердитий погляд. Ще один за сьогодні стрілець, що цілиться в моє розбите серце! Але з твоєю дешевою іронією я впораюсь, ти не Георг, думаю я. І гостро питаю:

— У чому сенс життя, пане Бауере?

Артур очікувально дивиться на мене, як пудель.

— Ну?

— Що ну?

— Де сіль? Ви ж розповідаєте якийсь анекдот?

— Ні,— холодно відповідаю я, — це анкета для спасіння моєї молодої душі. Я звертаюся з цим запитанням до багатьох людей, особливо до тих, хто повинен знати відповідь.

Артур перебирає пальцями бороду, як струни арфи.

— Ви жартуєте, чи що? Щоб оце в понеділок, у робочий час, морочити людей отакими безглуздими запитаннями! І ви ще й хочете, щоб вам відповідали?