Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Гаразд, — не задумуючись, погоджуюсь я.

Герда підводиться.

— Ну, то…

І, на мій подив, підставляє мені своє обличчя. Посилаючи їй букет, я зовсім не думав, що до такого дійде. А, зрештою, чому б і ні? Мабуть, Георг каже правду: муки кохання треба лікувати не філософією, а тільки іншою жінкою. Я обережно цілую Герду в щоку.

— Дурню! — каже вона і смачно цілує мене в губи. — В мандрівних артистів немає часу на церемонії. За два тижні мені треба їхати далі. Ну, до вечора.

Вона виходить із контори. Ноги в неї стрункі й дужі. Плечі також дужі. На голові — червоний берет. Здається, вона любить яскраві кольори.

На подвір’ї вона зупиняється біля чорного обеліска й дивиться на нашу Голгофу.

— Це наш склад, — пояснюю я.

Герда киває головою.

— На них є якийсь заробіток?

— Невеликий… У такі часи…

— І ти тут служиш?

— Так. Смішно, правда ж?

— Нічого смішного немає,— заперечує Герда. — Що ж тоді мені казати, коли я в «Червоному млині» вигинаюсь колесом і просовую голову між ноги? Думаєш, бог цього хотів, коли створював мене? Отже, до шостої.

Із саду з поливальницею в руках виходить стара пані Кроль.

— Пристойна дівчина, — зауважує вона, дивлячись услід Герді.— Хто це така?

— Акробатка.

— Акробатка? — здивовано перепитує вона. — Акробатки здебільшого пристойні. А вона часом не співачка?

— Ні. Справжня акробатка. Робить сальто, стоїть на руках і звивається, як змія.

— То ви її добре знаєте. Вона хотіла щось купити?