Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Я дивлюся на самовпевненого Сократа з Гакенштрасе. Краплини поту оздоблюють його лису голову, як перли ясну сукню.

— Дивно, як людина любить філософувати, коли вона спить уночі не сама, — кажу я.

Георг пропускає мій натяк повз вуха.

— А коли ж їй філософувати? — спокійно питає він. — Філософія повинна бути веселою, а не вимученою. Пов’язувати з нею матафізичне розумування — те саме, що чуттєві насолоди тулити до того, що ви, члени клубу поетів, звете ідеальним коханням. Виходить казна-що.

— Казна-що? — кажу я, трохи ображений. — Ох ти ж, міщанине з великими пригодами! Збирачу метеликів, що хоче все настромити на голку! Таж людина мертва без того, що ти називаєш казна-чим, ти хіба не знаєш?

— Не туди гнеш. Я просто не плутаю одне з одним. — Георг пускає мені в обличчя хмарку диму. — Я краще з гідністю і з філософською меланхолією страждатиму від скороминущості життя, ніж вульгарно плутатиму якусь там Мінну чи Анну з суворою таємницею буття і думатиму, що світ перевернеться, коли Мінна чи Анна віддасть перевагу якомусь Карлові чи Йозефові. Або Ерна отому дебелому шмаркачеві в костюмі з англійської вовни.

Він глузливо посміхається. Я холодно дивлюсь у його зрадницькі очі.

— Дешевий удар, гідний Генріха! — зауважую я. — Ех ти, скромний аматоре того, що легко дається! Може, поясниш мені, навіщо ти тоді з таким захватом читаєш журнали, в яких тільки й є, що недосяжні сирени, скандали у вищому світі, дами з театру та кінозірки, які розбивають чоловічі серця?

Георг знов пускає мені в очі на триста марок диму.

— Я їх читаю, щоб полоскотати свою уяву. Ти ніколи не чув про небесне й земне кохання? Ти ж недавно сам пробував поєднати їх у своїй Ерні й дістав добру науку, о чесний бакалійнику кохання, який хоче мати в одній крамниці і квашену капусту, й кав’яр! Ти ще й досі не знаєш, що від того квашена капуста ніколи не пахнутиме кав’яром, а кав’яр завжди тхнутиме капустою? Я тримаю їх якнайдалі одне від одного, і тобі слід було б робити те саме. Так зручніше жити. А тепер ходімо помучимо Едуарда Кноблоха. Сьогодні в нього на обід тушкована яловичина з макаронами.

Я киваю головою і мовчки беру капелюха. Георг, сам того не помітивши, дуже вразив мене, — але хай мені чорт, коли я дам йому здогадатися про це.

Повернувшись, я застаю в конторі Герду Шнайдер. Вона в зеленому светрі й короткій спідниці. У вухах у неї великі сережки з фальшивими самоцвітами, а на светрі з лівого боку приколена троянда з Різенфельдового букета, який, видно, напрочуд довго не в’яне. Вона показує на квітку й каже:

— Мерсі! Мені всі заздрили. Такий букет, що хоч би й примадонні.

Я дивлюся на неї. Оце, мабуть, втілення того, що Георг називає земним коханням, думаю я, — звичайна собі міцна, молода дівчина, яка не вдається до зайвих фраз. Я послав їй квітки, і вона прийшла. І годі. А до квіток поставилась так, як і повинна поставитись кожна розважна людина. Замість влаштовувати довгу комедію, вона ось сидить переді мною. Вона прийняла від мене букет, і обговорювати вже, власне, нічого.

— Що ти робитимеш сьогодні після обіду? — питає Герда.

— Я працюю до п’ятої. Потім даю урок одному ідіотові.

— Урок чого? Ідіотизму?

Я усміхаюся.

— Взагалі, так.

— Це буде до шостої. А після того приходь у «Староміський двір». Я там тренуюся.