Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Чому ж? Питиму, — відповідаю я і сідаю до столу. — Я саме добрав смаку. Ви мені допомогли в цьому. Красно дякую.

Бодендік кисло всміхається й витягає пляшку з криги. Якусь мить він дивиться на етикетку, потім наливає мені — менше, ніж півчарки. Собі ж наливає майже по самі вінця. Я спокійно забираю в нього пляшку й доливаю собі стільки, як і в нього.

— Пане вікарію, — кажу я, — де в чому ми не дуже й відрізняємося один від одного.

Бодендік раптом вибухає сміхом. Його лице розквітає, як півонія.

— Будьмо здорові! — каже він єлейним голосом.

Гроза гуркоче далі, вона то насувається на місто, то відступає. Як безмовні удари шаблі, небо розпанахують блискавки. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, а переді мною у видовбаній слонячій нозі, що її мені торік подарував як кошик на сміття великий мандрівник Ганс Ледерман, син кравця Ледермана, лежать подерті Ернині листи.

З Ерною скінчено. Я перебрав у пам’яті всі її вади, викинув її з голови і з серця, а на десерт ще й прочитав кілька розділів із Шопенгауера й Ніцше. Але все-таки мені краще хотілося б мати смокінг, машину та шофера і в товаристві двох чи трьох відомих артисток, з кількома сотнями мільйонів у кишені зненацька з'явитись у «Червоному млині», щоб завдати змії смертельного удару. Я ще якийсь час мрію про те, що було б, якби вона завтра прочитала в газеті, що мені випав найбільший виграш у лотерею або що я дуже обпікся, рятуючи з охопленого вогнем будинку дітей. Потім помічаю світло в Лізиній кімнаті.

Ліза відчиняє вікно й дає комусь знак. Я сиджу в темряві, тому їй не видно мене, отже, вона має на увазі когось іншого. Вона ворушить губами, показує собі на груди, потім на наш будинок і киває головою. Після цього світло гасне.

Я обережно висуваюся з вікна. Вже дванадцята година ночі, і всі вікна поблизу темні. Відчинене тільки вікно в Георга Кроля.

Я очікую і нарешті бачу, як двері в Лізиному будинку відхиляються. Ліза виходить, швидко озирається й перебігає вулицю. Вона в легенькій квітчастій сукні, а черевички тримає в руці, щоб не тупати. Тієї самої миті я чую, як обережно відчиняються двері в нашому будинку. Це може бути тільки Георг. Над дверима висить дзвінок, і, щоб тихо відчинити їх, треба стати на стілець, рукою притримати дзвінок, а ногою натиснути на клямку й потягти двері до себе. Для такої акробатичної вправи треба бути тверезому. А я знаю, що сьогодні Георг тверезий.

Чути тиху розмову й тупіт високих підборів. Отже, Ліза, марнославна бестія, знов узула черевички, щоб бути принаднішою. Двері до Георгової кімнати тихо риплять.

От тобі й маєш! Георг, такий тихенький! І коли він устиг?

Гроза повертається знов. Гримить дужче, і зненацька на бруківку, ніби срібні таляри, починає сипати дощ. Вода відскакує від каміння водограйчиками дрібних краплин, і від землі здіймається приємна прохолода. Я вихиляюся з вікна й дивлюся на ту мокру веремію. Вода вже тече поверх ринв, без кінця спалахують блискавки, і в їхньому світлі я бачу, як із Георгового вікна Ліза підставляє під дощ свої голі руки, потім висовує голову, і я чую її хрипкий голос. Лисої голови Георга не видно: він не аматор природи.

Розчахнувши кулаком браму, на подвір’я, хитаючись, входить мокрий до нитки Кнопф. З його кашкета струмує вода. Слава богу, думаю я, в таку погоду мені не треба буде змивати його свинство. Проте Кнопф розчаровує мене. Він навіть не дивиться на свою жертву — чорний обеліск. Лаючись і відмахуючись від дощу, наче від комарів, він тікає до хати. Вода — його найбільший ворог.

Я беру слонову ногу й витрушую з неї все на вулицю. Вода підхоплює і швидко несе геть Ернину любовну базгранину. Як завжди, перемогли гроші, думаю я, хоч вони тепер і нічого не варті. Я підходжу до другого вікна й визираю в сад. Дощ справляє там бучне свято, зелену оргію запліднення, безсоромну й невинну. В спалахах блискавок мені видно надмогильну плиту, куплену для самогубця. Вона стоїть осторонь, на ній уже викарбувано напис, літери виблискують золотом. Я зачиняю вікно і вмикаю світло. Внизу тихо розмовляють Георг і Ліза. Враз моя кімната здається мені страхітливо порожньою. Я знову відчиняю вікно, дослухаюся до невідомо чийого гуркоту й шуму і вирішую, що візьму в книгаря Бауера замість грошей за останні уроки книжку про йогів, аскетизм і самообмеження. В ній пишеться про те, що вправами з дихання можна досягти дивовижних наслідків.

Лягаючи спати, я проходжу повз дзеркало. Зупиняюсь і дивлюся в нього. Що там справді є? — думаю я. Звідки береться перспектива, якої немає, глибина, що тільки обдурює око, простір, що насправді є площиною? І хто це виглядає звідти, коли там нікого немає?

Я бачу свою губу, напухлу і вкриту струпом, ворушу нею, і Хтось навпроти ворушить губою, якої там немає. Я усміхаюсь, і примарний Хтось відповідає мені усмішкою. Я хитаю головою, і примарний Хтось теж хитає головою. Хто з нас Хтось? І хто з нас Я? Той, що в дзеркалі, чи інший, із тіла й крові, який стоїть перед дзеркалом? Чи ще хтось третій, що стоїть за обома нами? Мені стає страшно, і я гашу світло.

VII

Різенфельд дотримав слова. Наше подвір'я заставлене пам'ятниками і цоколями. Ті, що відполіровані з усіх боків, оббиті дошками та обгорнуті мішковиною. Це примадонни серед надгробків, і поводитися з ними треба дуже обережно, щоб не пошкодити країв.

На подвір’я зійшлися всі, хто в нас працює, щоб допомогти вивантажувати товар і подивитися на нього. Навіть стара пані Кроль вештається поміж пам'ятниками, перевіряє якість чорного граніту й час від часу кидає сумний погляд на обеліск біля дверей — єдину річ, яка ще залишилася з того, що купив її небіжчик-чоловік.