Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Курт Бах скеровує до себе в майстерню величезну брилу пісковику. З неї вийде ще один лев у передсмертних муках, але цього разу не скоцюрблений, ніби в нього болять зуби, а лев, що реве з останніх сил, із уламком списа у боці. Його призначено для пам’ятника полеглим села Вюстрінген, у якому діє надзвичайно войовнича спілка ветеранів під орудою відставного майора Волькенштайна. Волькенштайнові скоцюрблений лев здався надто млявим. Найбільше йому припало б до смаку чотириголове чудовисько з вогненними пащами.

Товар з вюртемберзького заводу металевих виробів, який прибув одночасно з надгробками, теж розпаковано. На землі один побіч одного вишикувалися чотири орли, два бронзові і два чавунні. Вони мають увінчати інші пам'ятники полеглим і надихати молодь на нову війну, бо, як переконливо пояснює відставний майор Волькенштайн, колись же, нарешті, ми мусимо перемогти, і тоді горе нашим ворогам! Правда, поки що орли скидаються на величезних курок, які сідають нестися, проте все матиме зовсім інший вигляд, коли вони увінчають пам'ятники. Генерали без мундирів теж скидаються на торговців оселедцями, і навіть Волькенштайн у цивільному костюмі схожий на гладкого вчителя фізкультури. В нашій любій вітчизні зовнішній вигляд і дистанція мають вирішальне значення.

Оскільки я завідую рекламою, то й визначаю, де ставити той чи інший пам’ятник. Вони мають стояти не просто будь-як один біля одного, а мальовничими, приємними групами по всьому саду. Генріх Кроль проти цього. Він хотів би, щоб камені були вишикувані в ряд, як солдати, все інше здається йому розмагніченістю. На щастя, на моєму боці більшість. Навіть мати проти нього. Зрештою, вона завжди виступає проти Генріха. Ще й досі їй дивно, чому Генріх — її син, а не син дружини відставного майора Волькенштайна.

День стоїть блакитний і гарний. Небо розкинулось над містом, як величезне шовкове шатро. В кронах дерев ще збереглася ранкова прохолода. Пташки щебечуть, ніби на світі нічого більше не існує, крім раннього літа, гнізд і молодого життя в них. їм байдуже до того, що долар, мов огидний губчастий гриб, набух до п’ятдесяти тисяч марок. І що в ранковій газеті вміщено повідомлення про три самогубства. Всі три самогубці — колишні дрібні вкладники, всі три обрали улюблену смерть бідних — залишили відкритими газові крани. Стара Кубальке засунула голову в духовку; радника фінансів пенсіонера Гопфа знайшли старанно поголеного, в його останньому, дбайливо вичищеному, багато разів латаному костюмі, із затисненими в руці чотирма нічого не вартими банкнотами по тисячі марок, проштемпельованими червоною фарбою, ніби з вхідними квитками до неба; а вдову Гляс — у сінях біля кухні, з розірваною ощадною книжкою, де на рахунку було п’ятдесят тисяч марок. Банкноти по тисячі марок для Гопфа були останніми прапорами надії: давно вже ходила чутка, що саме вони колись знов матимуть вартість. Невідомо, хто пустив таку чутку. На них ніде не написано, що вони забезпечені золотом, а хоч би й було написано, то що з того? Держава, яка на кожному кроці безкарно дурить нас, яка сама розтринькує більйони й садовить у в’язницю кожного, хто недодасть їй бодай п’ять марок, завжди знайде спосіб не виконати свого зобов’язання. Аж позавчора в газеті надруковано роз’яснення, що вони не матимуть ніяких переваг. Тому сьогодні в ній же й з’явилось повідомлення про смерть Гопфа.

3 майстерні трунаря Вільке долинає стукіт, ніби там оселився веселий дятел-велетень. Справи у Вільке йдуть якнайкраще, труна, врешті, потрібна кожному, навіть самогубцеві — адже пора братських могил та похоронів у плащ-наметі скінчилася разом з війною. Тепер знов кожен гниє так, як йому належить за чином, — у труні, що повільно трухлявіє в землі, в савані, у фраці без спини чи в сукні з білого крепдешину. Пекар Нібур навіть з усіма своїми орденами та значками різних спілок: так захотіла його дружина. Вона поклала йому в труну ще й копію прапора спілки співаків «Одностайність». Він був там другим тенором, щонеділі виводив «Тишу у лісі» та «Прапор трибарвний нас веде», напивався пива так, що мало не лопав, і йшов додому лупцювати свою дрз^жину. Праведна душа, як сказав на похороні пастор.

На щастя, о десятій годині Генріх Кроль у своїх неодмінних смугастих штанях сідає на велосипед і вирушає на села. Коли він побачив стільки свіжого граніту, його серце комерсанта не витримало: треба їхати, треба передати пам’ятники засмученим родичам померлих.

Тепер ми почуваємо себе вільніше. Насамперед ми влаштовуємо перерву, і пані Кроль, щоб підтримати наші сили, пригощає нас кавою та бутербродами з ліверною ковбасою. У брамі з’являється Ліза в яскраво-червоній шовковій сукні. Побачивши пані Кроль, вона миттю зникає. Стара, хоч вона й не святенниця, не зносить Лізи.

— Оця ще мені брудна нечупара, — влучно оцінює вона Лізу.

Георг відразу клює на її гачок.

— Брудна? Чого це вона брудна?

— Тому, що брудна, хіба ти не бачиш? Невмивана, але в шовкових ганчірках.

Я помічаю, що Георг мимоволі задумується. Ніхто не любить бруду в своєї коханки, якщо він не декадент. В очах його матері на мить спалахує тріумф, потім вона міняє тему розмови. Я захоплено дивлюся на неї. Стара — як полководець із рухливим військом: завдає блискавичного удару, а поки противник приготується до захисту, вона вже в іншому місці. Ліза, може, й нечупара, проте, безперечно, не така брудна, щоб це впадало в око.

З будинку випурхують три Кнопфові дочки — невеличкі, кругленькі й моторні. Як і їхня мати, вони швачки й цокотять машинками цілісінький день. Тепер, щебечучи, дівчата розносять у пакунках спекулянтам недосяжно дорогі шовкові сорочки. Кнопф, старий вояк, не дає зі своєї пенсії на домашні витрати жодного пфеніга: про все мусять дбати чотири жінки.

Ми обережно розпаковуємо обидва чорні пам’ятники з хрестами. Власне, їх треба було б поставити біля входу, щоб досягти більшого ефекту, і взимку ми їх там і поставили б, але тепер травень, і, як не дивно, наше подвір’я править за місце зустрічей для котів і закоханих. Коти починають ще в лютому кричати з надгробків, а потім ганяються одне за одним навколо цементового обрамлення могил, закохані ж з’являються там відразу, як тільки починає тепліти, щоб любитися на свіжому повітрі: а зрештою, хіба для цього буває колись надто холодно? Вулиця наша тиха, віддалена від центру, брама так і просить кожного зайти, а сад густий і просторий. Трохи моторошна виставка не бентежить закоханих, навпаки, вона, здається, ще розпалює їхню пристрасть. Усього два тижні тому капелан із села Галле, що, як усі слуги божі, звик уставати разом з курми, з’явився до нас о сьомій годині ранку, щоб купити чотири надгробки з найменших на могили сестер-жалібниць, які померли протягом року. Коли я, сонний, вів його до саду, то ледве встиг учасно скинути з хреста на полірованому з усіх боків пам’ятникові рожеві штанці зі штучного шовку, що майоріли, як прапор. їх забула там якась захоплена нічна пара. Сіяти життя в царстві смерті! Безперечно, в широкому поетичному розумінні в цьому є щось заспокійливе, і коли я розповів про це Отто Бамбусові, членові нашого клубу, вчителеві, що пише вірші, він зразу ж украв у мене ідею і втілив її в елегію з космічним гумором — але взагалі це досить-таки дратує, особливо коли поблизу ще й виблискує в промінні ранкового сонця порожня пляшка з-під горілки.

Я оглядаю виставку. Вона справляє приємне враження, якщо можна так сказати про каміння, призначене для трупів. Два хрести здіймаються на своїх цоколях, сяючи в сонячному промінні, символи вічності, відшліфовані часточки розпеченої колись землі, застиглі, відполіровані, готові назавжди зберегти для нащадків ім’я якогось хапкого торговця чи багатого спекулянта — навіть шахрай не хоче безслідно зникнути з цієї планети.

— Георгу, — кажу я, — треба пильнувати, щоб твій брат не розпродав нашу верденбрюкську голгофу якимось крутіям із села, що розрахуються аж після жнив. Заприсягнімося цього блакитного дня, під щебет пташок і запах кави, що продамо обидва хрести тільки за готівку!

Георг усміхається.

— Ну, небезпека не така й велика. Вексель нам треба оплатити аж через три тижні. Якщо ми одержуватимемо якісь гроші раніше, то, виходить, зароблятимемо.

— Що зароблятимемо? — заперечую я. — Ілюзію — до наступного курсу долара!

— Ти часом буваєш занадто практичний. — Георг не поспішаючи запалює сигару вартістю в п’ять тисяч марок. — Замість скиглити, краще сприймай інфляцію як обернений символ життя. Кожний прожитий день скорочує на один день наш вік. Ми живемо на капітал, а не на відсотки. Щодня підіймається курс долара, проте щоночі падає на одну добу курс твого життя. Чи не написати тобі сонета на цю тему?