Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Безперечно, важко. Тут важко.

Я дивлюся на нього. От тобі й християнин! Та потім мені спадає на думку, що його ж фах — піклуватися про людські душі, тому почуття в нього грубіші, зате він більшого може досягти, так само як лікарі, сестри й торговці надгробками.

Я слухаю, як він розмовляє з Верніке. У мене раптом зникає апетит, я встаю і підходжу до вікна. З-за розколисаних вітром чорних верховіть стіною здіймається величезна хмара з білими краями. Я дивлюся на неї. Зненацька мені все здається зовсім чужим: за знайомою картиною парку безмовно встає інша, дикіша, й відкидає давню, як порожню оболонку. Я згадую крик Ізабелли: «Де моє колишнє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал?» Справді, де те найперше обличчя, думаю я. Первісний ландшафт, яким він був, поки не став ландшафтом у нашому розумінні — парком, лісом, будинком, людиною? Де обличчя Бодендіка, яке ще не було Бодендіком, і обличчя Верніке, що існувало до того, як пов'язалося з цим іменем? Чи ми ще знаємо щось про них? Чи ми попали в тенета уявлень і слів, логіки й облудного розуму, а за ними самотньо палає правогонь, до якого ми ьже не маємо доступу, тому що обернули його на тепло й вигоду, на вогонь у грубах і парове опалення, на шахрайство й упевненість, на міщанство і мури, та ще, може, на турецьку лазню пітної філософії і науки. Де вони? Стоять там і досі, незбагненні, чисті й недоступні, поза життям і смертю, такі, як були до того, коли стали для нас життям і смертю? А може, це тільки ті, що тепер сидять, втупившись перед собою невидющими очима, або тихенько ходять у загратованих кімнатах цього будинку, відчуваючи в крові рідну їм грозу? Де межа, що відділяє хаос від ладу, і хто може її переступити й повернутися назад? А якщо комусь і вдалося переступити її і повернутись, то хіба він щось пам’ятає про те, що там побачив? Хіба один спогад не стирає іншого? Хто божевільний, затаврований і вигнаний — ми зі своїми межами, зі своїм розумом, зі своїм упорядкованим світоглядом, чи ті, в кому бушує хаос, хто відданий на поталу безмежному, як кімнати без дверей і стелі, як приміщення з трьома стінами, куди б’ють блискавки, залітає вітер і дощ, тим часом як ми гордо походжаємо у своїх закритих кімнатах із дверима й чотирма стінами і віримо, що маємо перевагу над божевільними, бо уникнули хаосу? Але що таке хаос? І що таке лад? І в кому вони є? І чому? І хто уникає їх?

Бліда блискавка розтинає край неба над парком, і аж згодом долинає слабкий гуркіт грому. Наша кімната, мов наповнена світлом каюта, здається, лине в ніч, яка стає дедалі страшнішою, ніби десь полонені велетні рвуть ланцюги, щоб звільнитись і знищити плем’я карликів, що на якийсь час зуміли прикувати їх. Освітлена каюта в темряві, і три впорядковані мозки в будинку, де всюди, ніби в чарунках стільників у вулику, замкнутий жах, що спалахує блискавками в зруйнованих мозках! А що, якби їх усіх зненацька пронизала блискавка свідомості, і вони об'єдналися б для бунту, розбили б замки, зірвали засуви, сірою хвилею затопили б сходи, змили б геть цю освітлену каюту обмеженого твердого розуму й понесли б її кудись у ніч, у те безіменне, ще могутніше, що стоїть за нею?

Я обертаюся. Людина віри й людина науки сидять біля столу. Для них світ не здається хистким тремтячим неспокоєм, гуркотом безодні, блискавкою в крижаному ефірі, вони люди віри й науки, вони мають висок і лот, вагу й міру, кожен свою, але їх це не бентежить, вони впевнені, в них є назви, які можна до всього приліпити, ніби етикетки, вони добре сплять, у них є мета, що вдовольняє їх, і навіть жах, чорна завіса перед самогубством, має в їхньому бутті своє визначене місце — в нього є назва, його можна класифікувати, і тому він перестав бути небезпечним. Убиває лише те, що не має назви, або те, що зірвало свою назву.

— Блискавка, — зауважую я.

Лікар озирається.

— Справді?

Він саме пояснював, що таке шизофренія, Ізабеллина хвороба. І так захопився, що навіть його смагляве обличчя трохи порожевіло. Він розповідає, що хворі на шизофренію блискавично, за кілька секунд перескакують з однієї особистості в іншу і що в давнину їх вважали за ясновидців та святих, а пізніше — за людей, яких опанував диявол, і ставилися до них із забобонною пошаною. Лікар філософує про різні причини хвороби, і я раптом дивуюся, звідки він це все знає і чому називає шизофренію хворобою. Хіба не можна з таким самим успіхом вважати її особливим багатством? Хіба й кожна нормальна людина не має в собі з десяток особистостей? І хіба різниця між ними не полягає лише в тому, що здоровий стримує їх, а хворий дає їм волю? Хто ж тоді хворий?

Я підходжу до столу й випиваю свою чарку. Бодендік дивиться на мене доброзичливо, Верніке — як на зовсім нецікавого пацієнта. Тільки тепер я починаю відчувати смак вина. Воно добре, не схоже ні на яке інше, витримане й переброджене. В ньому вже нема хаосу, думаю я. Воно перетворило його в гармонію. Перетворило — не замінило. Не уникло його. І раптом на якусь мить, зовсім безпідставно, я стаю невимовно щасливим. Отже, буває й таке, думаю я. Хаос можна перетворити! Існує не лише те або те. Одне може виникнути через інше.

За вікном знову спалахує бліде сяйво й згасає.

Лікар підводиться.

— Почалося. Мені треба йти до тих, що замкнені.

Замкнених хворих ніколи не випускають надвір. Вони до

самої смерті залишаються в кімнатах з прикрученими до підлоги меблями, з загратованими вікнами і з дверима, які можна відчинити тільки ззовні. Вони сидять у клітках, як небезпечні хижаки, і говорити про них не любить ніхто.

Верніке дивиться на мене.

— Що з вашою губою?

— Нічого. Вкусився уві сні.

Бодендік сміється. Двері відчиняються, і низенька сестра вносить ще одну пляшку й три чарки. Верніке виходить з кімнати разом із сестрою. Бодендік хапає пляшку й наливає собі знов. Тепер мені зрозуміло, чому він запросив Верніке випити з нами: щоб старша сестра прислала другу пляшку вина. Однієї для трьох чоловіків мало. От хитрий, думаю я. Вчинив те саме диво, що Христос під час проповіді на горі. З однієї чарки для Верніке зробив для себе цілу пляшку.

— Вй, мабуть, більше не питимете? — питає він.