Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

Бодендік знімає верхню каструлю.

— Що в нас сьогодні на вечерю? Бульйон, — ніжно каже він, — бульйон із фрикадельками з мозку. Вищий клас! І печеня в оцті з червоною капустою. Просто одкровення!

Він насипає бульйон у тарілки й починає їсти. Я серджуся на себе, що завів із ним диспут, і відчуваю його перевагу, хоч вона не має ніякого стосунку до проблеми, про яку йшлося. Перевага його в тому, що він нічого не шукає. Він знає. Але що він, власне, знає? Довести він нічого не може. І все-таки грається зі мною, як хоче.

Входить лікар. Це не директор закладу, а лікар, що наглядає за хворими.

— Повечеряєте з нами? — питає Бодендік. — То сідайте, бо після нас нічого не залишиться.

Лікар хитає головою.

— Ніколи. Буде гроза, а в грозу хворі ще неспокійніші.

— Наче не видно, щоб була гроза.

— Не видно, але вона буде. Хворі відчувають її наперед. Декого вже довелося посадити в заспокійливу ванну. Важка буде ніч.

Бодендік ділить печеню. Собі він кладе більше.

— Гаразд, докторе, — каже він. — То хоч випийте чарку вина. П’ятнадцятирічної витримки! Дарунок божийі Навіть для нашого молодого поганина.

Він підморгує мені, а я залюбки вилив би підливу з печені за його засмальцьований комірець.

Лікар сідає до нас і бере чарку. Бліда сестра просовує голову в двері.

— Я зараз не буду вечеряти, сестро, — каже лікар. — Залиште, будь ласка, в моїй кімнаті кілька бутербродів і пляшку пива.

Лікареві років тридцять п’ять. Це чорнявий чоловік із вузьким обличчям, близько посадженими очима й великими відстовбурченими вухами. Звати його Верніке. Гвідо Вер-ніке, і він так само ненавидить своє ім’я, як я ненавиджу ім’я Рольф.

— Як там панна Терговен? — питаю я.

— Терговен? А, так… На жаль, нічого втішного. Ви нічого сьогодні не помітили? Якихось змін?

— Ні. Вона була така сама, як завжди. Може, трохи збу* дженіша, але ж ви кажете, що це від грози.

— Побачимо. В нас тут щось сказати наперед дуже важко.

Бодендік сміється.