Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Яке це має значення?

— Це ваша мати, правда ж?

Я ковтаю вина.

— А якщо навіть і моя мати?

Бодендік мовчить.

— Вистачить однієї секунди, щоб примиритися з богом, — нарешті обережно каже він. — Однієї секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов’язково навіть, щоб вона була вимовлена.

— Кілька днів тому я те саме казав одній жінці, що впала в розпуку. Ну, а якщо такої думки не було?

Бодендік дивиться на мене.

— Церква має свої догмати, щоб утримувати людей від гріха і виховувати їх. У бога догматів немає. Бог — це любов. Хто з нас може знати, як він судить?

— А він судить?

— Ми так називаємо це. Насправді це любов.

— Любов, — гірко кажу я. — Любов, сповнена садизму. Любов, яка несе муки й злидні, яка страхітливу несправедливість на світі хоче виправдати обіцянкою вигаданого раю.

Бодендік усміхається.

— Вам не здається, що до вас інші люди вже міркували про це?

— Безліч людей. І розумніших за мене.

— Я теж так вважаю, — добродушно погоджується Боден-ДІк.

— Це ще не причина, щоб я не міркував про це.

— Безперечно, не причина. — Бодендік наливає собі чарку. — Тільки обміркуйте ці питання грунтовно. Сумнів — зворотний бік віри.

Я дивлюся на нього. Він сидить переді мною, нездоланна фортеця віри, і ніщо не може його сколихнути. За його твердою головою причаїлася тривожна ніч Ізабелли, яка тріпоче і б’ється у вікно, безмежна ніч, ущерть наповнена питаннями без відповіді. А Бодендік на все має відповідь.

Відчиняються двері. На великій таці у каструлях, поставлених одна на одну, з’являється вечеря. Каструлі добре припасовані одна до одної, так завжди подають їжу в лікарнях. Сестра з кухні застеляє стіл скатертиною, кладе ножі, ложки та виделки і зникає.