Розділ «ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»

— Присягнися, — наказує вона й зупиняється.

— Присягаюся, — не задумуючись, відповідаю я.

— Гаразд, Рудольфе. — Вона полегшено зітхає.— Тільки не забудь. Ти так часто забуваєш.

— Ні, не забуду.

— Поцілуй мене.

Я пригортаю її до себе. Мені трохи страшно, я не знаю, що мені робити, потім цілую її сухими, стуленими губами.

Вона тримає руками мене за голову. Раптом я відчуваю, як її зуби впиваються в мою губу, і відштовхую її. З прокушеної спідньої губи в мене тече кров. Я дивлюся на Ізабеллу. Вона сміється. Обличчя її міняється. Воно стає зле і хитре.

— Кров! — переможно шепоче вона. — Ти знов хотів мене обдурити, я тебе знаю. Але тепер уже не обдуриш. Ти затаврований і більше не зможеш утекти.

— Я більше не зможу втекти, — протверезівши, проказую за нею я. — Хай буде так. Але для цього тобі не треба було кидатись на мене, мов кішка. Глянь, як тече кров! Що я скажу старшій сестрі, коли вона побачить мене?

Ізабелла сміється.

— Нічого. Навіщо тобі завжди щось казати? Не будь таким боягузом!

Я відчуваю в роті теплий смак крові. Хусточка не допоможе— рана повинна сама підсохнути. Женев’єва стоїть переді мною. Вона раптом обернулася в Женні. Рот у неї тепер маленький і негарний, посмішка хитра і зла.

Починають дзвонити на травневий молебень. На стежці з’являється сестра. її халат невиразно біліє в сутінку.

Поки тривала відправа, губа моя присохла, я одержав свою тисячу марок і тепер сиджу за столом із вікарієм Бодєнді-ком. Шовкову ризу він залишив у маленькій ризниці. Чверть години тому Бодендік був іще міфічною постаттю — одягнений у парчу, овіяний ладаном, осяяний свічками, він стояв, піднявши золоту дароносицю з тілом Христовим над головами побожних сестер і тих хворих, яким дозволено відвідувати церкву, — а тепер, у чорній поношеній сутані, з мокрим від поту білим комірцем, застебнутим не спереду, а ззаду, він став просто агентом божим, спокійним, огрядним, з червоними щоками й червоним носом, на якому по-лопали жилки, що свідчить про його любов до вина.

Бодендік і сам не знає, що перед війною кілька років був моїм сповідником, коли нам, учням, згідно з шкільним розпорядком, доводилося щомісяця сповідатись і причащатися. Хто був хитріший, той ішов до Бодендіка. Він недочував і, оскільки сповідаються пошепки, не міг зрозуміти, в яких гріхах йому признавалися. Тому він накладав найлегші покути. Прокажеш, було, кілька отченашів, і всі гріхи тобі відпущено. Можна знов грати у футбол чи пробувати дістати в міській бібліотеці заборонені книжки. Зовсім не те було в соборного пастора, до якого я попав одного разу, бо дуже поспішав, а біля сповідальні Бодендіка стояла велика черга. Соборний пастор наклав на мене підступну покуту: звелів знов прийти до сповіді наступного тижня, а коли я з’явився, він спитав, чому я прийшов. Оскільки на сповіді брехати не можна, я сказав правду. Він наклав на мене покуту — кілька десятків разів помолитися вдома на чотках, а наступного тижня знов прийти до нього на сповідь. Так тривало далі, і я майже впав у відчай, бо подумав уже, що на все життя приречений на щотижневі сповіді в соборного пастора. На щастя, четвертого тижня святий отець захворів на кір, і йому довелося лягти в ліжко. Коли настав день чергової сповіді, я пішов до Бодендіка й голосно розповів йому, в якому становищі опинився: мовляв, соборний пастор звелів мені сьогодні прийти до сповіді, а сам захворів. Що мені робити? Додому до нього я не міг піти, щоб не заразитися. Бодендік вирішив, що я можу не гірше висповідатись і в нього: сповідь завжди є сповіддю, а священик священиком. Я висповідався й дістав волю. Відтоді я обминав соборного пастора десятою дорогою.

Ми сидимо в маленькій кімнаті поблизу просторої зали для хворих, яким дозволено вільно гуляти. Тут стоять полиці з книжками, горщик з білими калачиками, кілька стільців та крісел і круглий стіл. Старша сестра прислала нам пляшку вина, і ми чекаємо на вечерю. Десять років тому я б ніколи не повірив, що питиму вино зі своїм сповідником — але я тоді й нізащо не повірив би, що вбиватиму колись людей і за це мене не повісять, а навпаки, нагородять орденом, — а проте так воно сталося.

Бодендік куштує вино.

— Це «Замок Рейнгардсгаузен» із маєтків принца Генріха Прусського, — майже побожно проголошує він. — Дуже добре вино. Старша сестра розщедрилася. Ви розумієтесь на винах?

— Мало, — відповідаю я.

— Треба навчитись. їжа й напої — дарунок божий. Треба втішатися ними й розумітись на них.